Паламарчук шпори

Предыдущая тема Следующая тема Перейти вниз

Паламарчук шпори

Сообщение  Рома в Ср Фев 20, 2013 9:30 am

Акт застосування норм права: поняття та його різновиди. Співвідношення з нормативно-правовим актом 1
Акт застосування норм права — це державно-владний індивідуально визначений акт, який видається компетентним суб'єктом у конкретній юридичній справі на підставі відповідних правових норм з метою визначення наявності або відсутності суб'єктивних прав і юридичних обов'язків конкретних суб'єктів.Класифікація актів застосування норм права така.1. За формою зовнішнього вираження: письмовий акт; усний акт; конклюдентний акт.2. За способом прийняття: колегіальні та одноособові.3. За суб'єктом прийняття: акти парламенту, акти глави держави, акти виконавчих органів, рішення судів, акти нотаріату, акти прокурорського нагляду, акти місцевих органів влади, акти керівників підприємств, установ, організацій та ін.4. За юридичною формою: укази, постанови, розпорядження, накази, ухвали, протести, рішення та ін.5. За функціями права: регулятивні та охоронні.6. За юридичними наслідками: правотворчі; правоконстатаційні; правозмінюючі; правоприпиняючі; правоскасовуючі.Акти застосування норм права відрізняються від нормативно-правових актів такими ознаками:1) нормативні акти містять норми права, тобто приписи до невизначеного кола суб'єктів, а правозастосовчі акти — індивідуальні приписи, що адресовані персонально до зазначених у них осіб;2) правозастосовчий акт поширює чинність норми права на конкретну ситуацію;3) він включає обов'язок підкорення — виконання сформульованого рішення у справі;4) нормативні акти характеризуються можливістю неодноразової їх реалізації, а акти застосування мають одноразову чинність.



Англосаксонська правова сім'я та її особливості2
Англосаксонська правова сім'я об'єднує правові системи Великої Британії та інших країн. В її основу покладено англійське право.Порівняно з правом країн романо-германської правової сім'ї, англосаксонське право не має внутрішнього поділу на публічне і приватне, загальносоціальне та юридичне. Воно навіть не диференціюється на цивільне й адміністративне, кримінальне і торгове. В англійському праві не існує галузевих інститутів як сукупності однотипових норм права. Норми права не поділяються на імперативні та диспозитивні, норми законів і підзаконних актів. Іншими словами, англійське право не е кодифікованим, адже воно створюється судовою та адміністративною практикою.Однак англійське право диференціюється на загальне право і право справедливості, тому й англійські юристи поділяються на юристів загального права та юристів права справедливості.Загальне право створювалося королівськими судами, і поступово сформувалася одноманітність підходів до вирішення аналогічних справ для всієї країни. При розгляді справ намагалися вирішувати їх відповідно до раніше прийнятих судових рішень. Воно сформувалося завдяки позитивним місцевим особливостям і було орієнтоване, головним чином, на засоби правового захисту. Тому норми загального права мають інститут тільки фізичного примусу, зовсім виключаючи моральний. Загальне право формувалося як неписане право, що базувалося на думках суддів при вирішенні справ. Одним із фундаментальних його основ було те, що кримінальні та більшість цивільних справ розглядалися судом присяжних. Тому для англійського юриста головне — вміти порушити справу, знайти форму позову. Якщо ж процес почався, можна було покластися на присяжних, які знайдуть правильне рішення. Згодом процесуальне право стає домінантним.Право справедливості — це сукупність норм, які створювалися судом канцлера для того, щоб доповнювати, а деколи і змінювати систему загального права, якщо вона відставала від життя. Канцлер ніколи не вступав у конфлікт з нормами загального права. Але королівські суди мали дуже вузьку компетенцію і сувору процедуру, а тому не завжди встигали за плином часу. Це і зумовило необхідність створення спеціальної юрисдикції, що ґрунтувалася на королівській прерогативі, спрямованій на пом'якшення і доповнення норм загального права та вирішення питань відповідно до вимог моралі й совісті. При цьому процедура права справедливості не передбачала інституту присяжних, канцлер приймав не судове, а управлінське рішення; справи розглядалися у письмовій процедурі.Серед юридичних джерел цього права найбільш значущим є судовий прецедент, тому право Англії було і залишається прецедентним, норми права — положення, які беруться з особливих рішень, що виносяться вищими судовими інстанціями (Палатою лордів, Судовим комітетом Таємної ради, Апеляційним судом та Вищим судом). Нижчі суди правом на створення прецедентів не володіли.Іншим джерелом визначаються закони і підзаконні нормативні акти. їх другорядність зумовлюється тим, що вони визначаються джерелом права лише після апробації їх судовою практикою.Джерелом англійського права визначається також звичай, який у сфері конституційного права відіграє більшу роль, ніж судовий прецедент. Це так звані "конституційні угоди", що регулюють важливі питання державного життя. В інших сферах регулювання суспільних відносин роль звичаю дуже обмежена.До джерел англійського права відносять і правову доктрину — концептуально оформлену думку відомих учених з питань права. За останні часи використання доктрини значно зростає. Серед правових доктрин виділяють: "Трактат про закони Англії"" Бректона (1250 p.), "Коментарі законів Англії" Блекстона (1525 р.), книгу "Англійська Конституція" Беджіота (1865 р.) та ін.




ВИДИ ТЛУМАЧЕННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ 3
Тлумачення нормативно-правових актів — це з'ясування і роз'яснення їх суті. Це означає переклад абстрактних приписів норм права більш зрозумілою і доступною мовою конкретних понять і висновків. Цим поняттям охоплюється єдність двох процесів: усвідомлення та роз'яснення змісту норм права
З метою систематизації види тлумачення можна згрупувати за:1) функціями (цілями);2) суб'єктами (юридичною силою);3) широтою;4) аналогією;5) обсягом.1.За функціональною спрямованістю тлумачення може поділятися на з'ясування і роз'яснення змісту норми. З'ясування відбувається тоді, коли особа тлумачить норму для себе, і є внутрішнім розумовим процесом, що не виходить за межі свідомості самого інтерпретатора.З'ясування — обов'язковий елемент будь-якого тлумачення норми, а також обов'язковий підготовчий етап для розв'язання конкретної справи, проведення систематизації нормативних актів, видання акта — роз'яснення норми права.
Роз'яснення — це зовнішній процес, який полягає в поясненні (викладенні) іншим особам свого розуміння змісту правової норми. Роз'яснення також можна розглядати у двох аспектах: як інтелектуально-вольовий процес із роз'яснення змісту норми права іншим особам і як результат такого роз'яснення у вигляді усного пояснення або письмового документа.Тлумачити нормативно-правові акти можуть усі суб'єкти права — органи законодавчої та виконавчої влади, судові та інші правоохоронні органи, юридичні та фізичні особи. Але значення такого тлумачення, його юридична обов'язковість та компетентність неоднакові, тому воно має різні юридичні наслідки.2.За суб'єктами тлумачення та юридичними наслідками розрізняють офіційну і неофіційну інтерпретації норм права.-Офіційне тлумачення — це роз'яснення змісту правових норм компетентними органами, акти яких мають обов'язковий характер.Офіційне тлумачення наділене юридичною силою, тобто обов'язкове для суб'єктів, які реалізують норму;, виробляється компетентним органом; має юридичне значення; забезпечує за підтримки держави одностайне розуміння і застосування законодавства його результати мають бути закріплені в спеціальному акті. Офіційне тлумачення може бути:а) автентичним (аутентичним), яке виробляється органом, що видав норму права (наприклад, роз'яснення президентом виданих ним указів).Суб'єкт, який видав норму права, відповідно до логіки, безумовно, має право на офіційну б) легальним (делегованим), коли правом тлумачення законодавчо наділяється будь-який орган, що не видавав цієї норми (наприклад, роз'яснення законів Конституційним Судом).Суб'єктами офіційного тлумачення можуть бути всі державні органи, які організують процес здійснення норм права. Найбільшу юридичну силу мають акти тлумачення вищих органів законодавчої, судової та виконавчої влади.-Неофіційне тлумачення виконується не уповноваженим на це державою суб'єктом. Воно не наділяється юридичною силою, не тягне за собою ніяких формально-юридичних наслідків, а тому не є обов'язковим для використування суб'єктами, які реалізують норму. Воно може надаватися будь-яким громадянином або громадською організацією, не уповноваженою на це державною установою.Його сила полягає лише в глибині аналізу, обґрунтованості й переконливості висновків. Цей вид тлумачення значною мірою допомагає в практиці одностайного застосування правових норм. Особистого значення для ефективної реалізації норм права набувають висловлення державних діячів про сутність і роль того чи іншого закону в житті громадянського суспільства. Роз'яснення лідерів держави і суспільства значною мірою впливають на широкі маси.Неофіційне тлумачення залежно від суб'єктів також може класифікуватися на;а) доктринальне (наукове), що здійснюється науково-дослідними установами, кваліфікованими вченими-юристами або досвідченими юристами-практиками в коментарях до законодавства, монографіях, статтях, лекціях, виступах і т. ін. б) професійне (компетентне), Професійне юридичне тлумачення здійснюється адвокатами, юрисконсультами та іншими особами, для яких роз'яснення змісту закону є професійним обов'язком. в) побутове, що в повсякденному житті здійснюється особами, які не мають спеціальних юридичних знань. Цей вид неофіційного тлумачення має суттєве значення для успішної реалізації громадянами своїх прав та інтересів. Якість його безпосередньо залежить від рівня правової свідомості і правової культури індивіда і є опосередкованою від правової культури суспільства.3.За широтою тлумачення може бути: загальним (нормативним) і казуальним.Загальне (нормативне) тлумачення — інтерпретація, розрахована на необмежену кількість випадків (казусів), що регулюються на підставі норми, яка трактується, тобто передбачає можливість неодноразового його використання.Казуальне тлумачення виявляється в роз'ясненні змісту норми стосовно конкретного випадку, не має загального значення і не поширюється на інші казуси. 4.За аналогією тлумачення проводиться за умовами, коли виявляються прогалини у праві і вимагається їх подолання, тобто здійснюється поширення нормативного акта на нові суспільні відносини.Прогалиною в праві називається повна чи часткова відсутність нормативних приписів, необхідність яких зумовлена розвитком суспільних відносин і потребами практичного вирішення справ.



ВИМОГИ ДО ПРАВИЛЬНОГО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА 4
Вимоги до застосування норм права — юридичні правила (умови), за допомогою яких правозастосовний орган (суд, адміністрація державних органів та ін.) втілює в життя принципи права.Правозастосовний орган керується такими вимогами:1. Законності (належного додержання законних процедур):а) при вирішенні справи грунтується на конкретній нормі чи права сукупності норм, які прямо стосуються розглянутої справи; дотримується їх точного змісту;б) діє в рамках своєї компетенції; не виходить за межі повноважень, передбачених законом; у разі їх порушення несе юридичну відповідальність;в) завжди застосовує правові норми, коли виникають обставини, передбачені нормою; не ухиляється від застосування норми; не припиняє дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам тощо) або під впливом особи (органу), не уповноваженої на те законом. Доки норма права не скасована, не змінена або не припинена у встановленому законом порядку, вона є обов’язковою для правозастосовного органу.2. Обґрунтованості:а) виявляє всі факти, що стосуються справи;б) ретельно і неупереджено (об’єктивно) вивчає факти, визнає їх достовірними;в) відкидає всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.3. Доцільності, тобто відповідності діяльності правозастосовних органів і осіб у рамках закону конкретним життєвим умовам місця і часу; обрання оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації:а) у межах змісту норми (яка передбачає межі в рамках одного рішення, можливість вибору між різними рішеннями, можливість застосувати норму або утриматися від її застосування) обирає рішення, яке найповніше та найправильніше відображає зміст закону;б) при однаковому і неухильному виконанні юридичних розпоряджень діє ініціативно — з урахуванням місця і часу виконання, розумно розподіляє сили і засоби і т.д.;в) зважує на індивідуальні особливості справи, соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність духу права.4. Справедливості:а) неупереджено ставиться до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній, до остаточного рішення;б) приймає рішення, яке узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, власними моральними переконаннями і моральними переконаннями суспільства в цілому.


державно-правовий (політичний) режим та його різновиди5
Основою для класифікації державно-правових (політичних) режимів, тобто способів та методів здійснення державної влади, е:• ступінь розвиненості політичної демократії;• реальний політико-правовий статус особи.З урахуванням цих критеріїв сучасні державно-правові (політичні) режими поділяються на демократичні та антидемократичні.Демократичний режим — це режим, за якого державна (політична) влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми, засоби масової інформації), діяльність різноманітних партій і громадських організацій, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення та здійснення політики держави.Він характеризується такими рисами:• дотримується демократична конституція;• реалізується принцип "поділу влад";• державна влада здійснюється на основі вільної та рівної участі громадян та їх об'єднань в управлінні державою;• забезпечується плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людини;• гарантується здійснення прав і свобод громадян відповідно до міжнародних стандартів прав людини;• реалізується демократизм правосуддя, домінують методи переконання перед методами примусу;• забезпечується вільне існування всіх форм власності.Такий режим характерний для правової держави.Розрізняють такі види демократичних режимів: демократично-консервативний, демократично-радикальний та демократично-ліберальний.Антидемократичний режим — це режим, коли державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини, коли заборонена легальна діяльність опозиційних політичних партій і громадських об'єднань.Для нього характерні такі ознаки:• не реалізується (частіше всього юридично не закріплений) принцип "поділу влад";• звужується або припиняється вплив громадян та їх об'єднань на управління державою;• відсутня або стає формальною виборність;• забороняється діяльність опозиційних партій та організацій;• застосовуються політичні репресії;• звужуються або порушуються політичні права і свободи громадян;• реальна влада зосереджується в руках групи осіб або однієї особи, не підконтрольних народові.Такий режим може бути авторитарним і тоталітарним.Тоталітарний режим — крайня форма антидемократичного режиму, такий спосіб організації державної влади, при якому здійснюється повний (тотальний) контроль державою над всіма сферами життя суспільства та особистості.Авторитарний режим — це стан політичного життя, коли влада зосереджується в руках однієї особи або правлячої верхівки


Завдання та функції держави6
Перед будь-якою державою постає більше чи менше коло завдань, для вирішення яких вона використовує свої економічні, ідеологічні та політичні сили, бюджет тощо. З усієї сукупності цих завдань можна виділити такі, що визначають її сутність, без яких вона не може повноцінно діяти, наприклад, забезпечити перехід до ринкових відносин, гарантувати свободу підприємництва та вільної конкуренції, створити умови для реалізації кожною особою права бути власником, провести політичну реформу в інтересах народу для подальшої демократизації політичної системи.Роль держави в суспільному житті яскраво виявляється в її функціях.Функції держави — це основні напрямки діяльності держави щодо управління суспільством.Класифікувати функції держави можна таким чином:1. Загальноприйнятою є класифікація функцій держави на внутрішні та зовнішні (основна увага приділяється функціям сучасної держави).До внутрішніх функцій зараховують:1) політичну — держава регулює сферу політичних відносин, визначає "правила гри" суб'єктів політичної системи суспільства, забезпечує здійснення народовладдя;2) економічну — держава регулює сферу економічних відносин, але її втручання обмежене ринковими відносинами, які розвиваються на основі саморегулювання;3) соціальну — держава забезпечує соціальну захищеність особи, її діяльність спрямована на зняття та пом'якшення соціальних суперечностей;4) культурно-виховну — держава займається організацією освіти, виховання, підтримкою та розвитком науки, культури;5) екологічну — держава забезпечує екологічну безпеку особи, видає та впроваджує в життя відповідні природоохоронні закони;6) функцію охорони правопорядку — держава забезпечує охорону й відновлення порушеного правопорядку внаслідок державно-правового регулювання суспільних відносин;7) фінансового контролю — держава контролює легальність прибутків фізичних та юридичних осіб, частина з яких спрямовується у бюджет для задоволення загально-соціальних інтересів, утримання державного апарату.Основними зовнішніми функціями вважають:1) економічну співпрацю — держава сприяє інтеграції національної економіки у світову;2) співпрацю у забезпеченні світового правопорядку — держава бере участь у збереженні миру, у боротьбі з наркобізнесом, тероризмом тощо;3) співпрацю у розв'язанні глобальних проблем сучасності;4) оборону — держава захищає незалежність і територіальну цілісність країни, виконує міжнародні зобов'язання.2. За соціальним значенням державної діяльності виокремлюють такі функції:1) основні — найбільш загальні та важливі комплексні напрямки діяльності держави щодо здійснення завдань і цілей, які стоять перед державою в конкретний історичний період (оборонна, соціальна, охорона правопорядку тощо);2) неосновні — напрями діяльності держави щодо здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя (управління персоналом, матеріально-технічне забезпечення та управління майном тощо).3. За часом виконання функції класифікують на:1) постійні — здійснюються на всіх етапах розвитку та існування держави;2) тимчасові — напрями діяльності, зумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства.


Загальні закономір й різноманіт форм виникнен дер і прав7
Виявлення причин (закономірностей) виникнення держави і права багато в чому залежить від того, які соціальні інститути їх тлумачать. Тому, з урахуванням положень різних теорій походження держави і права, можна виділити такі основні причини виникнення цих явищ:1. Три великі суспільні поділи праці.2. Необхідність удосконалення управління суспільством, яке ускладнюється внаслідок розвитку та ускладнення виробництва, зміни умов розподілу продуктів праці, зростання кількості населення та відокремленням соціальних груп, класів.3. Необхідність ведення війн (як оборонних, так і загарбницьких) та захисту власної території.4. Утворення спеціальних організацій людей, що професійно здійснюють керівництво в суспільстві, забезпечують його соціальну стабільність та цілісність, що досягається за допомогою обов'язкових для всіх соціальних норм, у тому числі юридичних.5. Неспроможність суспільної влади первісного ладу врегулювати в нових умовах соціальні суперечності й конфлікти.6. Необхідність організації великомасштабних громадських робіт (наприклад, іригаційних), об'єднання з цією метою великих груп людей.7. Введення офіційної податкової системи. Завершення розкладу організації влади первісного ладуй утворення власне держави пов'язуються з установленням публічної влади, що вже не збігається з інтересами населення (у вигляді армії, флоту, поліції, виправних установ тощо).Розрізняють два основних шляхи виникнення держави:• європейський (Афіни, Рим, давньогерманські держави);• східний, азіатський (Єгипет, Вавилон, Китай, Індія).В основному розглядають три форми виникнення держави:• афінську, що є класичною формою виникнення держави. Держава виникає як результат класових антагонізмів, що розвивались усередині суспільства;• римську — процес виникнення держави був прискорений тривалою боротьбою плебеїв (прийшлого населення, що не було визнане окремим класом цього суспільства) проти патриціїв (римської родової знаті);• давньогерманську — виникнення держави було прискорене завоюванням чужих територій і підкоренням народів, що жили на цих територіях, для управління якими родове суспільство не було пристосоване.Особливостями виникнення держав східного типу слід вважати такі:1) основу економічних відносин становить державна форма власності;2) приватна власність має другорядний характер;3) державна влада є деспотичною;4) великий апарат чиновників;5) відбувається сакралізація (освячення) влади. Розрізняють два основних шляхи формування права:• за допомогою норм, що походять від держави (правотворчість);• за допомогою норм, що походять від суспільства (общин, інших соціальних груп) та підтримуються державою (санкціонування).У різних народів були різні головні елементи соціально-юридичного змісту права: прецедент, релігійна норма, норма-звичай, закон.


Застосування норм права за аналогією8
Процес вибору нормативного припису, який повинен бути застосованим до конкретного випадку, іноді виявляє відсутність такого припису, тобто прогалину в законодавстві.Прогалина в праві — це відсутність або неповнота правових норм, необхідних для ефективного регулювання суспільних відносин.Засобами подолання прогалин є аналогія закону та аналогія права.Аналогія закону означає вирішення справи на підставі закону, який регулює суспільні відносини, схожі на не врегульовані правом. Таким чином, перш за все треба розшукати нормативний припис, який регулює аналогічні, найбільш близькі правові відносини. Схожість фактів, які аналізуються, і фактів, що закріплені в нормі, яка застосовується за аналогією, має бути відображена в суттєвих, аналогічних у правовому відношенні ознаках.Аналогія за законом передбачає пошук норми передовсім за предметом правового регулювання, тобто розглядаються юридичний інститут, галузь законодавства, а в подальшому можливе звернення до іншої галузі і до законодавства в цілому (субсидіарне застосування). Знайшовши найбільш близьку за змістом норму, треба вирішувати казус на її підставі з урахуванням інших аналогічних норм, принципів інституту і галузі, до яких належить норма.Аналогія права означає вирішення справи на підставі принципів інституту права, галузі або загальних принципів права. Необхідність у застосуванні права за аналогією виникає тоді, коли не була знайдена аналогічна норма, тобто коли не можливо вирішити питання за аналогією закону.Навіть при застосуванні аналогії права має діяти режим законності. Орган, який застосовує аналогію права, повинен обґрунтовувати своє рішення на загальних положеннях нормативних актів, що визначають цілі і призначення всього комплексу норм на принципах правового регулювання, закріплених у законодавстві.Режим законності вимагає від процесу застосування за аналогією дотримання таких правил:1) рішення за аналогією неприпустиме, якщо воно заборонене законом;2) використання аналогії можливе лише у випадках реальної відсутності правового припису, дійсної прогалини в праві;3) обставини казусу, які підлягають вирішенню, і обставини, що закріплені в юридичній нормі, повинні мати суттєву правову схожість;4) виключні або вилучені із загальних законодавчих правил норми використовуються за аналогією лише тоді, коли казус, який розглядається, також є виключним у сфері суспільних відносин;5) рішення за аналогією не має суперечити чинному законодавству;6) пошук аналогічної норми повинен починатися з аналізу предмета юридичного інституту, галузі законодавства, і лише потім поширюватися на інші галузі й систему законодавства;7) суспільні відносини, до яких застосовується аналогія, повинні перебувати у сфері правового регулювання і хоча б принципово бути врегульовані правом.Застосування аналогії не є надолуженням прогалин у законодавстві, тому що в результаті застосування прогалини не заповнюються. Заповнення прогалин у законодавстві є обов'язком нормотворчих органів.


Зміст правових відносин (фактичний, юридичний)9
Правовідносини — це поєднання фактичних суспільних відносин і юридичних норм, тому розрізняють їх фактичний та юридичний зміст.Фактичний (матеріальний) зміст правовідносин — це реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.Юридичний зміст правовідносин — це зафіксовані в нормах права суб'єктивні права та юридичні обов'язки їх учасників.Правове регулювання здійснюється переважно через механізм реалізації правомочностей і юридичних обов'язків, саме цим воно відрізняється від будь-якого іншого нормативного регулювання. Права та обов'язки суб'єктів у межах окремо взятих правовідносин, які кореспондуються одне одному, становлять їх юридичний зміст.Суб'єктивне право завжди належить уповноваженій особі, яка має певний інтерес: матеріальний, духовний, політичний, сімейний тощо. Можлива поведінка з реалізації певного інтересу становить зміст суб'єктивного права і заснована на бажанні уповноваженої особи. Межі бажаної поведінки чітко окреслені нормами позитивного права.Юридичний обов'язок, як і суб'єктивне право, окреслений певними правовими нормами, тобто являє собою міру належної, необхідної поведінки. Вимагати виконання обов'язків поза встановленою мірою є порушенням закону.


Методи пізнання держави і права10
Методологія пізнання держави і права — це наука про систему підходів і методів, способів наукового дослідження, а також теорія їх використання під час дослідження державно-правових явищ (вчення про метод).Методи пізнання держави і права — це певні теоретичні принципи (підходи), логічні прийоми та спеціальні способи дослідження, які дають змогу установити істинні знання про загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку й функціонування держави і права.Методами науки теорії держави і права є:1) загальнофілософські методи:• діалектичний метод — вивчення державно-правових явищ у їх розвитку, багатоманітності та зв'язку;• метафізичний метод — розглядає державу і право як вічні й незмінні інститути, не пов'язані один з одним та з іншими суспільними явищами (економікою, політикою, мораллю тощо);2) загальнонаукові методи:• історичний метод — вивчення специфіки державно-правового явища конкретного історичного періоду, розгляд динаміки його історичного розвитку;• системний метод — розгляд держави і права як систем, вивчення різноманітних типів зв'язків у них;• функціональний метод — вивчення державно-правових явищ через дослідження їх функцій;• соціологічний метод — вивчення державно-правових явищ на базі конкретних соціальних фактів;• статистичний метод — отримання, обробка, аналіз інформації, що характеризує кількісні показники й закономірності життя суспільства;3) загальнологічні методи:• аналіз — розчленування (уявне або реальне) об'єкта на складники;• синтез — з'єднання елементів в єдине ціле;• індукція — умовивід від фактів до загального твердження;• дедукція — умовивід від загального твердження до фактів;• аналогія — схожість предметів або відносин, а також вивчення через їх порівняння;• абстрагування — відволікання від деяких ознак окремих державно-правових явищ з метою узагальнення цих ознак та отримання цільного знання про них;• сходження від конкретного до абстрактного та від абстрактного до конкретного;4) спеціально-наукові методи;• порівняльне правознавство — вивчення правових систем різних держав через зіставлення однойменних державних та правових інститутів, систем права, їх основних принципів тощо;• правовий експеримент — апробація законодавчих нововведень в обмеженому масштабі з метою визначення їх ефективності та можливості подальшого використання у більш широких масштабах;• правове прогнозування — вивчення конкретних перспектив розвитку державно-правових явищ.


Місце держави в політичній системі суспільства11
Держава — не тільки результат розвитку суспільства, але і фактор формування політичної системи суспільства. Особливе місце в політичній системі суспільства належить саме державі, оскільки вона є основним засобом досягнення цілей, поставлених перед суспільством, концентрує в собі багатоманітність політичних інтересів, надає сталого характеру політичній системі шляхом упорядкування її діяльності.Це обумовлюється такими обставинами:• тільки держава офіційно представляє все суспільство;• лише держава — єдина повновладна організація в масштабі всієї країни, здатна забезпечити основні права і свободи всіх осіб, що перебувають на її території;• тільки держава має у своєму розпорядженні спеціальний апарат управління суспільними справами;• лише держава має спеціальні установи примусового характеру і володіє монопольним правом застосовувати примус на своїй території;• тільки держава володіє монопольним правом видавати юридичні норми, обов'язкові для всього населення, та забезпечувати їх реалізацію;• лише держава володіє монопольним правом встановлювати та стягувати податки, формувати загальнонаціональний бюджет.Таким чином, держава виступає своєрідним центром тяжіння всіх політичних сил суспільства.Держава та інші суб'єкти політики як складники політичної системи мають взаємодіяти і взаємодіють (співпрацюють або конфліктують) у політичному житті суспільства. Така взаємодія характеризується наявністю прямого й зворотного зв'язку між цими суб'єктами.Вплив держави на партії та інші об'єднання громадян виявляється в тому, що вона:• встановлює юридичні норми, що визначають порядок їх офіційного визнання (легалізації);• реєструє об'єднання громадян;• забезпечує дотримання прав і законних інтересів об'єднань громадян;• здійснює контроль і нагляд за відповідністю діяльності об'єднань громадян зареєстрованому статуту:а) нагляд за виконанням та дотриманням законності з боку органів прокуратури;б) контроль за джерелами і розмірами надходжень та оплатою податків з боку фінансових органів;• передбачає відповідальність уповноважених осіб об'єднань громадян за порушення законодавства;• не втручається в діяльність об'єднань громадян;• створює режим найбільшого сприяння їх функціонуванню: надає певні пільги чи звільняє від податків або надає дотації та кошти.У свою чергу об'єднання громадян:• через інститут виборів формують депутатський корпус влади;• вносять у парламент (Верховну Раду) ініціативні законопроекти через народних депутатів;• можуть з певних питань бути суб'єктами правотворчості;• можуть у певних випадках бути суб'єктами правозастосування;• можуть у певних випадках бути суб'єктами контрольної діяльності держави;• можуть здійснювати масові заходи (демонстрації, мітинги тощо);• захищають права членів об'єднання в державних органах та ін.;• діють у межах правового режиму, який встановлюється державою.


Місце та роль теорії держави і права в системі суспільних наук12
Держава і право — суспільні явища, які характеризуються багатогранністю, системністю, складноструктурністю, багатофункціональністю тощо. Тому вони е предметом вивчення багатьох юридичних і суспільних наук, кожна з яких має власні дослідні завдання, мету, підходи.Теорія держави і права, маючи свій предмет, функції та методи, посідає специфічне місце в системі суспільних та юридичних наук.Систему суспільних (неюридичних, гуманітарних) наук становлять філософія, історія, соціологія, політологія, економічні науки тощо. Але жодна з цих наук не замінює теорію держави і права під час вивчення державно-правових явищ. Вони лише сприяють кращому розумінню держави і права, оскільки вивчають їх природу в більш широкому контексті. Філософія пояснює найбільш загальні закономірності суспільного буття, зокрема й ті, які стосуються держави і права. Понятійний апарат філософії є теоретико-методологічним орієнтиром для всіх суспільних наук, у тому числі теорії держави і права та інших юридичних наук.Історія, досліджуючи в хронологічному порядку етапи розвитку суспільства, конкретні факти державно-правового життя народів, не дає узагальнюючих висновків, не шукає в них, на відміну від теорії держави і права, загальних закономірностей.Соціологія, досліджуючи суспільство в цілому, окремі його інститути, процеси, групи, вивчає державу і право лише в їх зв'язках з елементами соціуму.Політологія предметно наближена до держави і права, оскільки держава — важливий суб'єкт політичної системи суспільства, вона впроваджує певну політику в життя через правове регулювання суспільних відносин. Але політична влада, політичні відносини, процеси, партії, лідери вивчаються як самостійні явища.Це можна сказати й про структурно-функціональні елементи економіки, соціального управління. Держава і право тісно пов'язані як з економічним життям суспільства, так і з управлінням суспільством. Проте і економічна наука, і наука соціального управління мають свій предмет дослідження.

Місце та роль теорії держ і права в системі юридичних наук13
Юридичні науки — це система знань про загальні та окремі політико-юридичні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ.Систему юридичних наук становлять:• історико-теоретичні науки — теорія держави і права, історія держави і права, історія політичних і правових учень;• галузеві науки — конституційне, цивільне, трудове, адміністративне, кримінальне право тощо;• спеціально-юридичні (прикладні) науки — криміналістика, судова медицина, судова психіатрія, судова психологія, судова бухгалтерія, оперативно-розшукова діяльність тощо;• науки, що вивчають міжнародне право та право зарубіжних країн — міжнародне публічне право, міжнародне приватне право, європейське право, конституційне право зарубіжних країн тощо.Роль теорії держави і права як самостійної галузі наукового знання та місце в системі юридичних наук характеризуються тим, що вона є:• загальною наукою, тобто призначена вивчати ті закономірності державно-правової дійсності, які "працюють" в усіх галузях юридичного знання;• узагальнюючою наукою, тобто її висновки за своєю природою є інтегративними, це систематизовані знання, накопичені окремими юридичними науками;• методологічною наукою, оскільки її висновки як загальнотеоретичні фундаментальні положення застосовуються під час вирішення конкретних питань у межах окремих юридичних наук.



Последний раз редактировалось: Рома (Ср Фев 20, 2013 11:40 am), всего редактировалось 2 раз(а)

Рома

Сообщения : 8
Дата регистрации : 2013-02-20

Посмотреть профиль

Вернуться к началу Перейти вниз

далі =>

Сообщение  Рома в Ср Фев 20, 2013 9:37 am

Наукові концепції походження держави14
У сучасній юридичній науці е досить широке коло теорій, які пояснюють походження держави і права. Основні з них такі:1. Теологічна (Фома Аквінський, Лебюфф), яка базується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Ця теорія обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви над державою. Раціональним зерном можна вважати ідею про утворення порядку як загального блага у державі.2. Патріархальна (Арістотель, Р. Філмер, М. Михайловський), згідно з якою держава походить із патріархальної сім'ї як наслідок її розростання: сім'я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава).3. Договірна (природно-правова) (Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, О.М. Радищев, І. Кант), яка ґрунтується на ідеї виникнення держави у результаті угоди (договору) як акту розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз трактується як природна вимога збереження людського роду та забезпечення справедливості, свободи й порядку. Об'єднавшись, люди або передають правителю частину своїх невід'ємних (природних) прав з тим, щоб потім отримати їх із його рук (перший варіант), або домовляються про збереження своїх природних прав (другий варіант). Отже, у будь-якому випадку передбачається забезпечення прав і свобод людини в межах держави.4. Органічна (Г. Спенсер, К. Вормс) — теорія, що ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом, тому держава — це соціальний організм, який складається з окремих людей, як і живий організм складається з окремих клітин. Згідно з цією теорією, держава базується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як проста політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави у результаті її старіння. Спеціалізація передбачає, що становлення держави супроводжується об'єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, лише їй притаманну, функцію. У результаті складається система органів держави.5. Теорія насильства (Є. Дюрінг, Л. Гумплович, К. Ка-утський) пояснює виникнення держави як результат війн, примусового підкорення одними людьми інших. Насильство лежить в основі і виникнення приватної власності, і поділу суспільства на класи, а державна влада базується на фізичній силі.Лише теорією насильства не можна пояснювати походження держави, хоча історичний досвід показує, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (Золота Орда), що елементи насильства супроводжують утворення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі, США та ін.).6. Економічна (класова, матеріалістична) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) пов'язує виникнення держави з наявністю економічних причин (насамперед, приватної власності), які привели до розпаду первісного суспільства на класи з протилежними та антагоністичними інтересами. Тому, на відміну від теорії насильства, цією теорією обґрунтовується положення, що держава — не сила, що нав'язується ззовні, а результат внутрішнього розвитку суспільства.7. Патримоніальна теорія (Р. Галлер) стверджує, що держава є похідною від права власника на землю (патримоніум). З права володіння на землю влада автоматично поширюється і на людей, які проживають на ній.8. Психологічна теорія (Цицерон, Л. Петражицький, Б. Фромм). За цією теорією держава виникла завдяки особливим властивостям психіки людей. Людській психіці притаманна потреба покори, усвідомлення залежності від видатної особи, пошуку авторитета, вказівками якого можна було б керуватися у повсякденному житті, бажання підкоряти й підкорятися. Народ є інертною масою і не здатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва. Для обґрунтування своєї ідеї прибічники цієї теорії посилаються на історичні приклади залежності людської свідомості від авторитету вождів, релігійних і політичних діячів, царів, королів та інших лідерів.9. Гідравлічна (іригаційна) (К. Вітфогель) — теорія, в основі якої лежить думка, що держава виникає з необхідності організовувати великі маси людей для будівництва іригаційних споруд. У Стародавньому Єгипті, де на берегах Нілу люди поступово стали переходити до осілого життя, необхідно було будувати канали та гідравлічні споруди для ведення землеробства. Іригаційні роботи потребували спеціальної організації та навичок. їх виконували люди, здатні керувати іригаційним будівництвом. Ці організатори з часом стали першими державними службовцями.10. Теорія інцесту (К. Леві-Строс) вважає заборону інцесту (кровозмішення) вихідним соціальним фактором у виділенні людини зі світу природи, структуризації суспільства і виникненні держави. На етапі розвитку родової общини люди стали помічати, що від кровозмішення народжуються неповноцінні діти. Для реалізації заборони інцесту необхідно було створити спеціальні органи всередині родової общини, які здійснювали б контроль за дотриманням заборони, застосовували жорсткі міри покарання до тих, хто її порушив, а також встановлювали б зв'язки з іншими общинами для обміну жінками. Ці контрольні органи з часом і трансформувалися в державу.


Норми матеріального і процесуального права15
Норма матеріального права — це норма, яка виступає первісним регулятором суспільних відносин: містить правило поведінки (права, обов'язки, заборони), на підставі якого можливе конкретне вирішення юридичної справи. Така норма загальнообов'язкова, формально визначена та в установленому порядку приймається, змінюється та забезпечується державою; має чітко визначену структуру — гіпотезу, диспозицію та санкцію; за змістом є мірою свободи і справедливості.Норма процесуального права — це норма, яка встановлює оптимальний порядок реалізації та захисту норм матеріального права.Норми процесуального права відрізняються від норм матеріального права низкою особливостей:
1. Своєрідністю приписів. Це зумовлюється, передусім, характером функцій процесуальних норм, їх призначенням:• якщо функція норм матеріального права полягає в безпосередньому регулюванні поведінки, то призначення процесуальних норм полягає в регулюванні суспільних відносин, що складаються у процесі застосування норм матеріального права, сприянні досягненню результату, що передбачений нормою матеріального права;• усі приписи процесуальних норм мають процедурний характер, тобто визначають найбільш доцільний порядок здійснення правотворчої, правозастосовчої, установчої і контрольної діяльності;• багато процесуальних норм визначають порядок організації органів держави і здійснення ними своєї компетенції.2. Особливостями адресатів:• як правило, норми процесуального права адресуються суб'єктам, які наділені владними повноваженнями для застосування норм матеріального права;• приписи цих норм виступають завжди як категоричне веління щодо суб'єктів, уповноважених організовувати правозастосовчий процес, і можуть містити диспозитивні засади щодо зацікавлених учасників правотворчого процесу.3. Специфічною структурою. Вони, як і норми матеріального права, мають трьохелементну структуру, але:• диспозиція процесуальної норми є формою реалізації норм матеріального права;• у гіпотезі процесуальної норми умови, обставини визначаються змістом норми матеріального права, що застосовується, тобто в гіпотезі процесуальної норми ніби наявна норма матеріального права;• похідна природа процесуальної норми визначає специфіку та її санкції, що, передусім, виражається у такому наслідку, як відміна правозастосовчого акта, що прийнятий з порушенням цієї норми.4. Особливостями процесуальних норм е й те, що вони тісно пов'язані з різними прийомами і способами, що використовуються державними органами під час здійснення своїх повноважень.Значення процесуально-правових норм як у правотворчості, так і у правозастосуванні полягає в удосконаленні діяльності різних органів, що беруть участь в управлінні суспільством. Процесуальне врегулювання цієї діяльності забезпечує підвищення відповідальності, дисципліни і зміцнення законності.

Норми права в системі соціальних норм16
Місце норм у системі соціальних норм вочевидь виявляється при аналізі їх співвідношення з іншими соціальними (неправовими) нормами, що здійснюється виявленням їх єдності, взаємодії та відмінностей.1. Єдність цих норм виявляється в тому, що вони:• є результатом свідомо вольової діяльності людей, тобто формуються та забезпечуються людьми;• так чи інакше виражають волю та інтереси народу;• спрямовані на регулювання суспільних відносин з метою забезпечення бажаного порядку та стабільності в суспільстві;• зумовлені соціально-економічним ладом суспільства.2. Взаємодія норм права і неправових соціальних норм може виявлятися по-різному:• в одних випадках у вимогах різних соціальних норм можуть міститися однопорядкові, аналогічні положення. Тоді такі норми взаємодоповнюються і, таким чином, сприяють більш повному та швидкому досягненню бажаних результатів;• в інших — різні соціальні норми можуть містити суперечливі, взаємовиключні вимоги, що створює свого роду конкуренцію різних моделей поведінки. Але така ситуація не зовсім бажана: ускладнюється реалізація вимог, що випливають зі змісту норм, які суперечать одна одній.3. Відмінність між цими нормами виявляється:1) за способом формування:• норми права виникають разом із виникненням держави, встановлюються (санкціонуються) відповідними державними органами від імені держави;• неправові норми існують у будь-якому суспільстві, утверджуються поступово, відображають волю всього суспільства або певних верств населення;2) за сферою дії:• норми права регулюють найбільш важливі суспільні відносини, які стосуються основних інтересів народу;• неправові норми регулюють і ті відносини, що перебувають поза межами правового регулювання;3) за формою вираження та доведення до відома членів суспільства:• норми права завжди викладаються письмово у спеціальних актах держави та утворюють єдину узгоджену систему велінь; вони набувають чинності, змінюються офіційно, у точно визначеному порядку;• неправові норми існують у свідомості людей і формального визначення не мають, тому й єдністю та узгодженістю велінь не характеризуються;4) за методами впливу на суспільні відносини:• норми права містять детальну регламентацію поведінки суб'єктів, чітко формулюють їх права та обов'язки;• неправові норми виступають як загальні правила поведінки суб'єктів, що сформульовані у вигляді принципів, ідей тощо;5) за способом охорони:• норми права забезпечуються заходами державного примусу (застосуванням юридичних санкцій);• неправові норми забезпечуються позадержавними засобами: звичкою, внутрішніми мотивами, громадським впливом та ін.Соціальна роль норм права виявляється в тому, що:• установлюючи загальну і рівну міру свободи суб'єктів права, вони виступають ефективним регулятором суспільних відносин;• за їх допомогою здійснюється державне керівництво економікою, забезпечується раціональне господарювання, впроваджується принцип рівноправ'я у взаємовідносинах між громадянами;• вони є юридичною основою діяльності державного апарату, засобом удосконалення демократії, захисту прав і свобод громадян, нормативною базою правомірної поведінки та забезпечення належного правопорядку.

Ознаки держ і пр, що відрізняють їх від влади, норм первісного суспільства17
Держава як якісно нова організація влади суттєво відрізняється від організації первісної суспільної влади. Це виявляється у виникненні:• соціально неоднорідного, класово розшарованого суспільства, що має антагоністичні суперечності;• адміністративно-територіального розподілу населення, державна влада поширюється на всіх людей, які перебувають на території, належній їй;• публічної влади, відокремленої від населення (державний апарат), яка виражає та захищає інтереси економічно панівної частини суспільства;• апарату примусу — груп озброєних людей у вигляді армії, поліції та ін., на які спирається державний апарат;• певних функцій (законодавчої, виконавчої) в окремих органів публічної влади;• офіційної податкової системи;• писаних загальнообов'язкових правил поведінки — юридичних норм.Право як новий нормативний регулятор, здатний забезпечити функціонування суспільства як цілого та індивідуальну свободу автономної особи, суттєво відрізняється від первісних звичаїв. Це виражається в тому, що:• право встановлюється державою;• воно виражає державну волю панівної частини населення або всього народу;• закріплюється у спеціальних письмових правових актах;• норми права набувають чинності та втрачають юридичну силу у чітко встановленому порядку, офіційним шляхом;• право забезпечується примусовою силою держави.


Організація суспільної влади і соціальні норми первісного суспільства18
На етапі первісного розвитку суспільства держави не було, тому цей період називають додержавним суспільством. Універсальною формою організації аграрних та інших ранніх суспільств, через яку пройшли всі народи світу, е община. Найбільш соціально організованою була родова община завдяки колективізму у виробництві та споживанні. Спільність інтересів, виробництва та споживання членів роду зумовила таку організацію суспільної влади, як первісне самоуправління, яке характеризується такими ознаками:• існувало тільки у межах роду, виражало Його волю та базувалося на кровно-родинних зв'язках;• суб'єкт та об'єкт управління збігалися;• влада не поділялася за окремими функціями на певні види;• органами самоуправління виступали збори членів роду та старійшини (вожді), що на них обиралися;• суспільні справи вирішувалися волевиявленням дорослих членів роду на цих зборах;• влада старійшин (вождів) ґрунтувалась на їх авторитеті, досвіді, повазі до них, ця посада не давала ніяких переваг — старійшина вважався "першим серед рівних".Поведінка членів первісного суспільства регламентувалася первісними соціальними нормами, такими як звичаї (правила поведінки, що склалися внаслідок фактичного їх застосування протягом тривалого часу) або табу (заборона, що накладалася на певний предмет, діяння, слово тощо, порушення яких призводило до покарання (статеве табу, харчове табу)).Первісні норми ґрунтувалися на природній необхідності та мали значення для усіх сфер життя общини, роду, племені. Це були "мононорми", тобто нерозчленовані, єдині норми. У них змішувалися різні елементи: моральні, релігійні, правові начала.Ознаки первісних соціальних норм:• виникали і формувалися поступово в процесі суспільного життя, складалися в результаті багаторазового повторення;• виражали волю та інтереси роду або племені;• були наявні у свідомості людей, не мали письмової форми вираження;• забезпечувалися засобами суспільного впливу, силою звички, традицій.

Основні стадії правотворчого процесу19
Правотворчий процес — це система послідовних організаційних дій, взаємопов'язаних процедур щодо прийняття та зміни нормативно-правових актів.Кожний вид нормативно-правових актів пов'язаний з компетенцією державних органів певного рівня, а тому підготовка, розгляд та прийняття кожного виду актів в їх ієрархії мають специфічні ознаки. Ступінь складності правотворчого процесу визначається тим, які саме нормативно-правові акти приймаються або змінюються (закони, укази, постанови, рішення та ін.).Проте в загальному вигляді можна виділити такі стадії правотворчого процесу:1. Передпроектна стадія, що включає:а) формулювання юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи права;б) правотворчу ініціативу, тобто обґрунтування юридичної значущості правової регламентації видання нормативно-правового акта.Це, по суті, підготовча стадія правотворчості.2. Проектна стадія, яка охоплює:а) прийняття рішення компетентного органу про підготовку проекту нормативно-правового акта;б) розробку концепції проекту нормативно-правового акта й підготовку його тексту;в) попередній розгляд проекту нормативно-правового акта правотворчим органом;г) обговорення та узгодження проекту із зацікавленими організаціями, доопрацювання проекту, усунення суперечностей та зауважень.Це, по суті, початкова стадія правотворчості.3. Обговорення проекту нормативно-правового акта та прийняття самого нормативно-правового акта. Це основна стадія правотворчості.4. Засвідчувальна стадія, яка включає:а) підписання нормативно-правового акта;б) присвоєння йому реєстраційного коду.5. Інформаційна стадія, тобто офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах масової інформації, доведення його до відома виконавців (адресатів).Засвідчувальні та інформаційні дії становлять завершувальну стадію правотворчості.

Основні сучасні концепції держави20
Сучасні концепції держави дуже різноманітні, що зумовлюється:• складністю соціальної структури сучасного суспільства;• історичними особливостями розвитку тих чи інших країн;• різноманітністю методологічних підходів до певної проблеми;• існуванням країн різного ступеня розвитку та ін.Здебільшого в державі вбачають механізм забезпечення цілісності суспільства, вирішення загальних справ, соціального компромісу та загальної злагоди.1. Представники теорії держави загального благоденства (перша половина XX ст. — Дж. Кейнс) вважають, що суспільство й держава вже позбулися або інтенсивно позбуваються класового характеру, а держава стає органом, що функціонує на благо всіх членів суспільства. Характерною рисою такої держави є звуження репресивно-каральних функцій і суттєве обмеження державного примусу. Основними функціями держави стають: культурно-освітня діяльність, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, захист працівників від надмірної експлуатації з боку роботодавців.2. Теорія еліт (20—30-ті роки XX ст. — Г. Моска.В. Парето) ґрунтується на ідеї нездатності широких мас населення до управління державою. Тому політика — сфера боротьби двох протилежних груп: панівної меншості (еліти), що оволоділа державою, та підпорядкованої їй більшості (усе інше населення країни). Ця еліта утворюється шляхом висування індивідів, які досягли у своїй справі найбільших успіхів.Демократію за цією теорією визначають як утопію, марево. Некомпетентне населення, виборюючи демократію, прокладає шлях до тоталітаризму (соціалізму, фашизму). Прихильники цієї теорії пов'язували свободу людства не з демократією, а з управлінням державою компетентною правлячою елітою. Але кожна еліта рано чи пізно заспокоюється на досягнутому, витрачає свої найкращі якості, творчу енергію і вироджується. У суспільстві з'являється нова потенційна еліта, що прямує до влади. Тому зміна еліт, як правило, здійснюється шляхом насильства (переворотів, революцій). Ці явища, на думку авторів згаданої теорії, є природними і корисними.Однією з течій теорії еліт є технократична доктрина, за якою вчені, технічні спеціалісти зосереджують у своїх руках не тільки виробничі та науково-дослідні функції, але й політичну владу. Отже, виникає нова суспільно-політична система — технократія.3. Фашистські ідеї державності — це суміш різних положень, метою яких є виправдання, заохочення найнижчих людських інстинктів. Однією з головних складових фашистської теорії є расизм, що поділяє людей за біологічними та соціальними ознаками на декілька груп (рас), одна з яких проголошується істинним представником людського роду. Тому завдання держави забезпечення процвітання панівної раси шляхом завоювання інших держав для розширення "життєвого простору", поширення "культурної раси". При цьому державні органи повинні керуватися партійними ідеологічними настановами, діями вождя, що є істиною в останній інстанції. У сфері міжнародних відносин фашизм виходить з культу грубої сили. Насилля проголошується найважливішим чинником розвитку, а гуманізм — проявом неповноцінності раси, спробою виправдання її слабовілля і боягузтва.4. Концепція національної держави — головним у цій концепції є обґрунтування того, що основне призначення держави полягає в забезпеченні створення найсприятливіших умов для існування та розвитку певної нації. Нині ця теорія набула поширення у країнах колишнього СРСР, Східної та Південно-Східної Європи. В умовах формування національного ринку за часів феодалізму або в умовах боротьби за визволення від колоніальної залежності ідея створення національної держави мала позитивне значення" сприяючи історичному прогресу. Сьогодні, особливо в умовах багатонаціональних країн, вона може мати місце лише за певних умов, і насамперед, коли враховується реальний стан міжнаціональних стосунків та інтереси національних меншин.5. Етатична концепція держави. Сутність етатизму полягає в обґрунтуванні необхідності максимального втручання держави в життя суспільства і кожної конкретної особи. Життя сучасного суспільства постійно ускладнюється, виникають і розвиваються нові взаємозв'язки як між його складовими, так і між окремими громадянами. Це зумовлює необхідність існування своєрідного "соціального диригента", який би впорядковував, тобто регламентував і контролював суспільні відносини. Таку роль і має взяти на себе держава з огляду на лише їй одній притаманні властивості (наявність спеціального апарату управління і примусу, здатність надавати своїм велінням загальнообов'язковий характер тощо). При цьому утверджується потреба практично необмеженого втручання держави майже в усі сфери суспільного життя.6. Анархістська концепція держави. Основна ідея анархізму полягає в необхідності створення суспільства, в якому, з одного боку, максимально обмежуються можливості втручання держави в повсякденне життя суспільства та особи, а з іншого — максимально підвищується роль населення в управлінні суспільними справами.Згідно з анархістськими поглядами, у зовнішніх відносинах на державу має покладатися лише забезпечення оборони країни та підтримання необхідних, насамперед економічних, зв'язків з іншими державами. Усередині країни функції держави повинні зводитися лише до прийняття невеликої кількості найважливіших законів, положення яких мають виняткове значення для існування і розвитку всієї країни, а також до забезпечення їх неухильної реалізації. Усі інші внутрішні питання мають вирішуватися населенням усієї країни або окремих частин її території безпосередньо (шляхом референдумів, зборів) чи органами місцевого самоврядування, що обираються населенням відповідних територій. Положення цієї концепції сприяють широкому розвитку місцевого самоврядування.

Основні форми демократії в Україні21
Термін "демократія" походить з грецької мови і в перекладі означає "влада народу".Демократія — народовладдя, що виходить з організації та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і носієм, ґрунтується на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх при розв'язанні проблем і питань суспільного управління.У ст. 5 Конституції України визначається, що народ як носій суверенітету та єдине джерело влади в Україні здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування.Таким чином, демократія в Україні здійснюється у формі безпосередньої демократії (пряме правління) та у формі представницької демократії (представницьке правління).Безпосередня (пряма) демократія передбачає здійснення народом своєї влади безпосередньо, пряме здійснення волі громадян у найважливіших питаннях державного і суспільного життя. До її інститутів, зокрема, належать референдуми, вибори, народна законодавча ініціатива, народні обговорення, загальні збори громадян тощо.Представницька демократія передбачає здійснення народом своєї влади через обрані ним органи державної влади та місцевого самоврядування. До інститутів представницької демократії належать парламент, уряд, президент, органи місцевого самоврядування та ін.


Последний раз редактировалось: Рома (Ср Фев 20, 2013 11:41 am), всего редактировалось 1 раз(а)

Рома

Сообщения : 8
Дата регистрации : 2013-02-20

Посмотреть профиль

Вернуться к началу Перейти вниз

далі =>

Сообщение  Рома в Ср Фев 20, 2013 9:38 am

Особливості форми держави України22
Форма держави – це єдність способів організації державної влади Різновидами держав за формою правління, тобто порядком організації верховної державної влади та ступенем участі населення в її формуванні, є монархія та республіка.Монархія — це така форма державного правління, за якої державна влада повністю чи частково зосереджується в руках однієї особи — монарха, передається у спадщину та не залежить від населення.Республіка — це така форма державного правління, за якої вища державна влада здійснюється представницьким загальнонаціональним колегіальним органом (парламентом), який обирається населенням на певний строк.Сучасні республіки існують у таких різновидах: парламентська, президентська та змішана (напівпрезидентська).Україна належить до змішаної форми правління Змішана (напівпрезидентська) республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, насамперед кандидатуру прем'єр-міністра, який підлягає обов'язковому затвердженню або погодженню парламентом. Виконавча влада в такій республіці належить не тільки президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент обирається непарламентським шляхом. До таких держав належать Україна, Фінляндія, Франція. Розрізняють президентсько-парламентську та парламентсько-президентську змішані республіки.Парламентська республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. У такій республіці глава уряду має більше повноважень, ніж глава держави, здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається всім населенням країни, глава держави обирається парламентом або більш великою колегією, але за участю парламенту.До таких держав належать Італія, Чехія, Угорщина, Австрія.Президентська республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) одноособово або з подальшим схваленням парламенту формує склад уряду, яким сам і керує. Тому уряд підзвітний президенту, а не парламенту (в руках президента поєднується повноваження глави держави і глави уряду). Президент обирається непарламентським шляхом — прямими або непрямими виборами населення. До таких держав належать США, Аргентина, Мексика, Бразилія.

Плюралізм підходів до праворозуміння23
Праворозуміння — це наукова категорія, що відображає процес та результат цілеспрямованої розумової діяльності людини і включає пізнання права, його оцінку та ставлення до нього як до цілісного соціального явища. Серед різних підходів до праворозуміння виділяються основні: нормативний, моральний та соціологічний підходи.Нормативний підхід полягає в тому, що право — це тексти закону, норми права, які відрізняються від інших соціальних норм такими ознаками:• вони регулюють найбільш важливі суспільні відносини, для чого держава видає нормативно-правові акти, в яких містяться норми права;• право — це не одна норма, а сукупність або система норм, які формально визначені;• норми права встановлюються або санкціонуються державою, компетентними її органами;• вони є загальнообов'язковими для всього населення, державних органів та посадових осіб;• вони охороняються від порушень засобами державного примусу або погрозою застосування юридичних санкцій;• у нормах права виражається воля панівного класу (компромісна воля класів і соціальних груп) або воля всього народу.Моральний (етичний) підхід базується на ідеї етичної справедливості, на ідеї природних прав людини, тому право розглядається як форма суспільної свідомості.Представники цього підходу вважають:• тексти законів залишаються на папері, якщо вони не усвідомлені та не засвоєні громадянами;• окремі слова закону взагалі не сприймаються практикою або змінюються за змістом. Тому чинне право буває не зовсім таким, як викладене в текстах нормативно-правових актів, що потребує тлумачення, врахування правозастосувальної діяльності щодо правильного вживання юридичної термінології, застосування аналогії тощо;• суспільна правосвідомість оцінює тексти законів не тільки з позицій здорового глузду, а й порівняно з поняттями справедливості та гуманізму (не завжди всі моральні цінності зафіксовані в текстах законів);• тексти законів часто мають декларативний характер, містять у собі лозунги, заклики тощо, які не мають юридичного значення.Тому право — це не тільки тексти законів, сукупність норм права, а й наявність у суспільній свідомості системи понять про загальнообов'язкові норми, права і обов'язки, умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту.За соціологічним підходом право не тільки є мірою справедливості, але й оцінкою взаємовідносин між людьми, між особою та державою, особою і суспільством.Прихильники цього підходу вважають:• закони, кодекси — не право, якщо вони не реалізуються в суспільних відносинах. Тому "живе право" — це реальні правовідносини, закріплені в нормах права і відображені у правосвідомості;• закони можуть існувати і тривалий період не застосовуватись, тому право є те, що завжди діє й реалізується;• слова закону, норми права не становлять власне право тому, що деякі з них практично не застосовуються через їх абстрактність, а для конкретизації правових приписів необхідно видавати нові норми..Кожне праворозуміння має своє обґрунтування, і тому вони існують одночасно. Без нормативного підходу до поняття права не можливо досягти визначеності та стабільності правовідносин, законності в діяльності державних органів та посадових осіб. У свою чергу, закони, інші нормативні акти можуть бути реалізовані лише після їх усвідомлення і порівняння їх приписів із нормами, правилами моралі. І нарешті, лише через соціологічне розуміння право набуває конкретності та практичного здійснення, не залишається декларацією, системою текстів і моральних побажань.


Поняття громадянського суспільства. Співвідношення громадянського суспільства і правової держави24
Словосполучення "громадянське суспільство" умовне, оскільки "негромадянського", а тим більше "антигромадянського" суспільства не існує. Будь-яке суспільство складається з громадян, пов'язаних із державою політико-юридичними відносинами. Лише додержавне, нецивілізоване (родове) суспільство не можна було назвати громадянським через його незрілість, примітивність, а також тому, що там взагалі не було таких понять, як "громадянин", "громадянство".Інститут громадянства виник і отримав політико-правове визнання лише в буржуазну епоху, під впливом природних прав людини та необхідності їх юридичного захисту. Сам термін "громадянське суспільство" набув у літературі свого особливого змісту і в сучасному розумінні виражає певний тип (стан, характер) суспільства, його соціально-економічну, політичну і правову природу, ступінь розвитку та завершеності.Громадянське суспільство — це сукупність поза-державних, позаполітичних відносин (економічних, соціальних, культурних, моральних, духовних, корпоративних сімейних, релігійних), які утворюють особливу сферу специфічних інтересів вільних індивідів — власників та об'єднань.Свій внесок в розробку концепції громадянського суспільства зробили такі відомі вчені, як Арістотель, Платон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.Л. Монтеск'є, І. Кант, Г.В.Ф. Гегель та ін. У теперішньому, певною мірою завершеному вигляді концепція громадянського суспільства складається з таких основоположних ідей:• економічна свобода, різноманітність форм власності, ринкові відносини;• безумовне визнання та захист природних прав людини і громадянина;• легітимність і демократичний характер влади;• рівність усіх перед законом і правосуддям, надійна юридична захищеність особистості;• наявність правової держави, в якій влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову;• політичний та ідеологічний плюралізм, наявність легальної опозиції;• свобода слова й друку, незалежність засобів масової інформації;• невтручання держави в приватне життя громадян;• ефективна соціальна політика, що забезпечує належний рівень життя людей.Громадянське суспільство — це така організація людей, в якій кожна людина є вільною у своїй поведінці і має можливість приймати самостійні рішення. Йому притаманна віра в людину, загальну справедливість, у людський розум, тобто це "відкрите суспільство", що є реальністю в розвинутих західних демократіях.Співвідношення громадянського суспільства і правової держави характеризується тим, що їх не можна ні ототожнювати, ні протиставляти, тим більше відривати одне від одного. Вирішення проблеми їх співвідношення пов'язане з розумінням держави як невід'ємної підсистеми громадянського суспільства, в якому вона має власний сектор діяльності.Державу не можна уявити без права, тому залежно від ролі права вона може бути або правовою, або не існувати взагалі. Однак реально забезпечити здійснення всіма суб'єктами основних прав людини може лише та держава, для якої це є основною функцією, тобто правова держава. Така держава може бути розбудованою лише там, де існують інститути громадянського суспільства.Правова держава — політична організація суспільства, в якій право обмежує і підпорядковує собі державну владу, а основні права особи, її соціальна безпека закріплені в законі, і тільки існування розвиненого, стабільного громадянського суспільства надає можливість створити правову державу.Зміст напрямків взаємодії правової держави і громадянського суспільства в цілому може характеризуватися наявністю у суспільства права на невтручання держави у певну сферу життєдіяльності особи, права на участь у формуванні окремих органів держави, в управлінні деякими її справами, права на певні послуги держави.


2.9. Поняття і структура форми держави27
Форму держави визначають як порядок (спосіб) організації та здійснення державної влади в країні. Тому її структуру становлять три взаємопов'язаних елементи: форма державного правління, форма державно-територіального устрою та форма державно-правового (політичного) режиму.Форма державного правління — це спосіб організації верховної державної влади та ступінь участі населення в її формуванні.За формою правління розрізняють:• монархії — вища державна влада повністю або частково здійснюється одноособово та передається у спадщину;• республіки — верховна державна влада здійснюється органами, що обираються населенням на певний строк.Форма державно-територіального устрою — це спосіб поділу території держави на складові та порядок співвідношення влади між ними і державою в цілому. За формою устрою розрізняють:• унітарну державу, частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, що не володіють суверенними правами;• федеративну, тобто складну союзну державу, частинами якої е державні утворення, що мають суверенні права;• конфедеративну, тобто тимчасовий союз суверенних держав, які об'єднуються для досягнення певної мети та спільно здійснюють деякі напрямки державної діяльності при збереженні в інших питаннях повної самостійності;• співдружність — особливу форму об'єднання держав, які виступають як асоційовані учасники, при збереженні ними повного суверенітету та незалежності.Форма державно-правового (політичного) режиму — це способи та методи здійснення державної влади. Виділяють:• демократичний режим, тобто такий стан державного (політичного) життя, за якого дотримується демократична конституція, реалізується принцип "поділу влади", державна влада здійснюється на основі вільної і рівної участі громадян та їх об'єднань в управлінні державою, гарантується здійснення прав і свобод громадян;• антидемократичний режим, який характеризується відсутністю дійсної участі населення в здійсненні державної влади та порушенням прав і свобод громадян та їх об'єднань.

Поняття застосування норм права25
Застосування становить опосередковану форму реалізації норм права, яка суттєво і формально відрізняється від безпосередніх форм: виконання, додержання і використання.Застосування норм, права — це реалізація норм права компетентними організаціями з вирішення конкретної справи, яка має державно-владний, творчо-організуючий характер, здійснюється в установлених процедурних формах і завершується виданням індивідуально-конкретного припису.Ця четверта форма реалізації характеризується низкою ознак, які суттєво відрізняють її* від безпосередніх форм реалізації норм права:• має державно-владний характер. Це один з видів юридичної діяльності держави, яку виконують державні органи і посадові особи;• має активний, творчий характер. Держава повинна активно вжити організаційні заходи щодо їх реалізації. При цьому правозастосувач у кожному випадку вирішує значно складніші питання, ніж ті, що закріплені схематично в нормі права;• державно-владний характер правозастосування припускає чітку визначеність суб'єктів цієї діяльності. Якщо реалізацію норм права в безпосередніх формах здійснюють як державні органи і посадові особи, так і громадяни, то застосуванням права громадяни не можуть займатися, вони можуть лише ініціювати застосування права або надавати допомогу посадовим особам у цій діяльності;• здійснюється в рамках компетенції органу або посадової особи, а також певних процедурних форм, які регулюють цей процес. Процедурно-процесуальні норми не тільки обмежують правозастосовчі дії, але й зобов'язують суб'єкта до активних юридичних дій. У важливих для особи і суспільства випадках порядок вирішення справ деталізовано в законі;• правозастосовчий процес має комплексний характер, що включає безпосередні форми реалізації. Як правило, це дотримання або виконання норм права. Так, слідчий у своїй діяльності повинен чітко дотримуватися заборонних норм і виконувати зобов'язальні норми;• процес застосування норм права завершується виданням правозастосовчого акта, в якому фіксується індивідуально-конкретний правовий припис. Акт має державно-владний характер і є юридичним фактом.У процесі застосування компетентні органи і посадові особи реалізують відповідні норми права, які регулюють певні суспільні відносини. Водночас головним призначенням застосування є забезпечення безпосередніх форм реалізації норм права іншими суб'єктами права. Таким чином, правозастосування продовжує, після нормотворчості, конкретизації, офіційного тлумачення владну діяльність держави із врегулювання суспільних відносин.Необхідність у застосуванні норм права з'являється в таких основних випадках.1. Коли суб'єктивні права та юридичні обов'язки не можуть виникнути і реалізуватися без дозволу держави.2. Коли правові відносини, що виникають на підставі норми, настільки важливі для особи, суспільства і держави, що в кожному конкретному випадку державні органи засвідчують і контролюють законність дій суб'єктів. Наприклад, приватизація житла громадянином.3. Якщо виникає спір, що має юридичне значення, а сторони не в змозі самостійно його вирішити, наприклад розподіл майна.4. Коли для виникнення правових відносин слід офіційно засвідчити наявність або, навпаки, відсутність юридичних фактів. Наприклад, рішення суду про визнання особи померлою.5. Коли слід вдатися до державного примусу, тобто коли скоєно правопорушення і необхідно визначити до правопорушника відповідну міру стягнення. Наприклад, вирок суду щодо злочинця.6. Коли немає нормативних приписів щодо обставин, які перебувають у сфері правового регулювання і потребують юридичного вирішення (прогалини в праві).

Норми матеріального і процесуального права26
Норма матеріального права — це норма, яка виступає первісним регулятором суспільних відносин: містить правило поведінки (права, обов'язки, заборони), на підставі якого можливе конкретне вирішення юридичної справи. Така норма загальнообов'язкова, формально визначена та в установленому порядку приймається, змінюється та забезпечується державою; має чітко визначену структуру — гіпотезу, диспозицію та санкцію; за змістом є мірою свободи і справедливості.Норма процесуального права — це норма, яка встановлює оптимальний порядок реалізації та захисту норм матеріального права.Норми процесуального права відрізняються від норм матеріального права низкою особливостей:1. Своєрідністю приписів. Це зумовлюється, передусім, характером функцій процесуальних норм, їх призначенням:• якщо функція норм матеріального права полягає в безпосередньому регулюванні поведінки, то призначення процесуальних норм полягає в регулюванні суспільних відносин, що складаються у процесі застосування норм матеріального права, сприянні досягненню результату, що передбачений нормою матеріального права;• усі приписи процесуальних норм мають процедурний характер, тобто визначають найбільш доцільний порядок здійснення правотворчої, правозастосовчої, установчої і контрольної діяльності;• багато процесуальних норм визначають порядок організації органів держави і здійснення ними своєї компетенції.2. Особливостями адресатів:• як правило, норми процесуального права адресуються суб'єктам, які наділені владними повноваженнями для застосування норм матеріального права;• приписи цих норм виступають завжди як категоричне веління щодо суб'єктів, уповноважених організовувати правозастосовчий процес, і можуть містити диспозитивні засади щодо зацікавлених учасників правотворчого процесу.3. Специфічною структурою. Вони, як і норми матеріального права, мають трьохелементну структуру, але:• диспозиція процесуальної норми є формою реалізації норм матеріального права;• у гіпотезі процесуальної норми умови, обставини визначаються змістом норми матеріального права, що застосовується, тобто в гіпотезі процесуальної норми ніби наявна норма матеріального права;• похідна природа процесуальної норми визначає специфіку та її санкції, що, передусім, виражається у такому наслідку, як відміна правозастосовчого акта, що прийнятий з порушенням цієї норми.4. Особливостями процесуальних норм е й те, що вони тісно пов'язані з різними прийомами і способами, що використовуються державними органами під час здійснення своїх повноважень.Значення процесуально-правових норм як у правотворчості, так і у правозастосуванні полягає в удосконаленні діяльності різних органів, що беруть участь в управлінні суспільством. Процесуальне врегулювання цієї діяльності забезпечує підвищення відповідальності, дисципліни і зміцнення законності.

2.5. Поняття і сутність держави28
Держава — продукт соціального розвитку, тому з розвитком самого суспільства змінюється держава, її мета та завдання, керівні структури та функції. Відповідно змінюються і погляди на поняття, сутність та призначення держави. Усі різноманітні підходи до визначення держави можна звести до двох основних:• або держава розглядається з соціологічного погляду як організація загального блага;• або з класових позицій — як організація класового насильства.Нині науковці намагаються визначити державу з урахуванням того, що метою сучасного суспільства є розвиток людини, забезпечення умов її життя, прав та свобод.Але за будь-якого тлумачення державі притаманні такі основні ознаки, без яких така організація не може існувати, а саме:1) це єдина територіальна організація політичної влади у масштабі всієї країни;2) це особлива організація політичної влади, яка має спеціальний апарат (механізм) управління суспільством для забезпечення його нормальної життєдіяльності;3) вона організовує суспільне життя на правових засадах;4) це суверенна організація політичної влади;Ці ознаки дозволяють дати таке визначення держави.Держава — це єдина політична організація, яка поширює свою владу на всю територію й населення країни, маючи для цього у своєму розпорядженні спеціальний апарат управління, видає загальнообов'язкові розпорядження і володіє суверенітетом.Розглядаючи сутність держави, слід виявити те головне, що зумовлює її об'єктивну необхідність у суспільстві, з'ясувати, чому суспільство не може існувати й розвиватися без держави.Найбільш важливою, якісно постійною рисою держави є те, що вона (у всіх своїх різновидах) виступає як єдина організація політичної влади, яка керує всім суспільством. Отже, сутністю держави є організація політичної влади в суспільстві.Світова теоретична наука та історична практика довели, що держава виникає як класова організація політичної влади. І справді, рабовласницька, феодальна та буржуазна держави були політичними організаціями класів — власників основних засобів виробництва.Сучасний період розвитку державності характеризується переважанням прогресивних тенденцій, які перетворюють державу в організуючу силу суспільства, що виражає та охороняє як особисті, так і загальні інтереси членів суспільства. Таким чином, сучасна держава за своїм змістом є засобом соціального компромісу та згоди.

Поняття й різновиди форм (джерел) права29
Джерела права — економічні, соціальні, політичні, морально-культурні та інші фактори, що породжують або об'єктивно зумовлюють виникнення та зміст норм права.Розрізняють джерела права в матеріальному розумінні (матеріальні суспільні відносини, що обумовлюють зміст норм права, форми власності тощо), джерела права в ідеальному розумінні (сукупність юридичних ідей, що обумовлюють зміст норм права, тобто правосвідомість) та джерела права в спеціально юридичному розумінні (власне форми права).Форми права — це офіційні способи, форми зовнішнього вираження та закріплення змісту норм права.Виділяють такі форми (джерела) права:1. Нормативно-правовий акт, тобто офіційний акт-документ компетентних суб'єктів правотворчості, який містить норми права, що забезпечуються державою. Він є основною формою права більшості країн, особливо романо-германської правової сім'ї, і виступає у вигляді законів та підзаконних актів.2. Правовий прецедент — це рішення судового чи адміністративного органу з конкретної справи, якому надається загальнообов'язкове значення при вирішенні аналогічних справ у майбутньому. Є однією з основних форм права англосаксонської правової сім'ї. Залежно від того, хто приймає рішення, яке породжує прецедент, його визначають адміністративним чи судовим.3. Нормативний договір — документально оформлене, спільне, узгоджене рішення двох або більше суб'єктів правотворчості, яке містить норми права та забезпечується державою. Ці форми права називають договором з нормативно-правовим змістом (міжнародні угоди, колективні угоди).Найбільш поширеним прикладом нормативного договору є колективний договір на підприємстві. На відміну від цивільно-правових угод, нормативний договір не має персоніфікованого, індивідуально-разового характеру, оскільки його зміст становлять правила поведінки загального характеру — норми.Міжнародно-правовий акт — спільний документ двох або декількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різноманітних відносинах між ними. Такий акт є основним джерелом у міжнародному публічному праві, а санкціонований державою, він розповсюджується на всю її територію, стає частиною національного законодавства.4. Правовий звичай — санкціоноване державою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Санкціонування здійснюється шляхом відсилання до звичаю, а не до текстуального закріплення його в нормативно-правовому акті.5. Правова доктрина, тобто різноманітні наукові праці (монографії, трактати, статті тощо), що містять концептуально оформлені правові ідеї, принципи, що розроблені вченими, на підставі яких правозастосовчі органи приймають рішення з конкретних юридичних справ. Вона є безпосереднім джерелом в англосаксонській правовій системі, у мусульманських державах тощо;6. Релігійно-правова норма — акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, санкціоновану державою для надання їй загальнообов'язкового значення, та забезпечується нею. Вона поширена в традиційно-релігійних правових системах, характерна для мусульманського права (Коран, Сунна).7. Загальні принципи права — вихідні начала правової системи (принципи справедливості, гуманізму тощо), на які юристи посилаються за відсутності інших джерел (форм) права. Застосовуються при усуненні прогалин у праві шляхом застосування аналогії права.

2.24. Поняття правової держави та її характерні ознаки30
Сучасна концепція правової держави може бути лише системою принципів (ознак), інститутів, що висловлюють демократичну ідею народного суверенітету. Суверенітет народу означає, що лише народ — єдине джерело всієї влади; лише він має невідчужуване право визначати та змінювати форми державно-правового життя. Саме це і має бути відображено в конструкції сучасної правової держави.Правова держава — це суверенна політико-територіальна організація влади, яка існує і функціонує в громадянському демократичному суспільстві на підставі соціально-справедливого права і в якій на його основі реально забезпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, окремих груп людей та громадянського суспільства в цілому, де держава й людина несуть взаємну відповідальність. Іншими словами, це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорона та захист основних прав і свобод людини.Справді, правові держави характеризуються ознаками як соціального змісту (матеріальними), так і формальними (структурно-організаційними, процедурними).Ознаки соціального змісту:• юридичне закріплення основних прав і свобод людини в конституції та їх фактичне забезпечення;• верховенство в суспільному та державному житті права й закону;• врегулювання відносин між собою і державою на основі загального принципу: "Особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом";• взаємна відповідальність та взаємодопомога особи й держави;• притаманність усім громадянам високої правової культури;• демократичний плюралізм та гласність — діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації тощо.Формальні ознаки:• чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими системами, її органами (принцип поділу влади);• юридична захищеність особи;• верховенство громадянського суспільства та його представника — парламенту — над державою та її апаратом, значуще становище судових органів у суспільному та державному житті.Правова держава може бути розбудованою лише там, де наявні інститути громадянського суспільства, в центрі якого перебуває людина, її права, свободи та інтереси.


Последний раз редактировалось: Рома (Ср Фев 20, 2013 11:46 am), всего редактировалось 1 раз(а)

Рома

Сообщения : 8
Дата регистрации : 2013-02-20

Посмотреть профиль

Вернуться к началу Перейти вниз

далі =>

Сообщение  Рома в Ср Фев 20, 2013 9:39 am

3.15. Поняття та етапи процесу правоутворення31
Правоутворення — це відносно тривалий процес формування юридичних норм, що починається з визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їх правового регулювання, формального закріплення і державного захисту юридичних приписів.Формування права — це складний, багатоаспектний соціальний процес, зумовлений взаємодією об'єктивних умов і суб'єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм права.Цей процес складається з кількох етапів. На першому етапі цього процесу відбувається формування певних суспільних відносин, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру. На другому етапі (правозакріплення) відбувається державне санкціонування суспільної та державної (в історичному аспекті передусім судової) практики, її розгорнуте законодавче закріплення. Шляхом правозакріплення складаються основи правового регулювання суспільних відносин. На третьому етапі держава з метою конкретизації та деталізації основ правового регулювання самостійно створює широке коло правових приписів. Саме цей етап і називається правотворчістю.Отже, правоутворення не зводиться до правотворчості, яка є лише останнім етапом цього процесу.


.19. Поняття та види нормативно-правових актів34
Нормативно-правовий акт — це офіційний акт-документ компетентних суб'єктів правотворчості, який містить норми права, що забезпечуються державою. Він є однією з форм існування та вираження норм права, є основною формою права для багатьох правових систем сучасності.Ознаки нормативно-правового акта:• приймається уповноваженими суб'єктами правотворчості (державними правотворчими органами або народом);• виражає державну волю домінантної частини населення або всього народу;• завжди містить нові норми права чи змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов'язків;• приймається відповідно до певної процедури;• має форму письмового акта — документа, певні реквізити та структуру (преамбула, глави, розділи, статті, частини, пункти);• публікується в офіційних спеціальних виданнях, в яких текст акта має бути автентичним офіційному зразку цього акта.Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:1. За юридичною силою: закони та підзаконні нормативні акти.2. За сферою дії: загальні, спеціальні та локальні.3. За часом дії: постійні і тимчасові.4. За характером волевиявлення: акти встановлення норм права, акти зміни норм права та акти скасування норм права.5. За суб'єктами ухвалення: акти органів держави; акти, прийняті народом у процесі референдуму; спільні акти органів держави і недержавних утворень.6. За галузевою належністю: цивільні; кримінальні; адміністративні; кримінально-процесуальні та ін.7. За зовнішньою формою вираження: закони; укази; постанови; рішення; розпорядження; накази тощо.

Поняття та види об'єктів правових відносин38
Різні суб'єкти вступають у правові відносини, насамперед, з метою задоволення певних своїх інтересів та потреб. Для досягнення поставленої мети суб'єкти, у межах правових відносин, шляхом реалізації своїх суб'єктивних прав та юридичних обов'язків здійснюють певні дії, чим досягається результат — об'єкт правовідносин.Об'єкт правовідносин — це матеріальні або духовні цінності, особисті або соціальні блага, що служать задоволенню інтересів громадян та їх організацій, з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини та здійснюють свої суб'єктивні права та юридичні обов'язки.Коло можливих об'єктів правовідносин визначається законом.Розрізняють такі види об'єктів правовідносин:• предмети матеріального світу — речі, засоби виробництва, предмети споживання; цінності (гроші, акції, векселі, облігації, цінні документи);• продукти духовної та інтелектуальної творчості — твори літератури, образотворчого мистецтва, кіно, наукові твори;• послуги виробничого та невиробничого характеру — виконання певної роботи: перевезення людей та вантажів, підряд на капітальне будівництво, ремонт побутової техніки, виконання пісні на концерті та ін.• особисті немайнові блага — життя, здоров'я, честь, гідність;• стан природних об'єктів — заповідників, водосховищ, повітря та ін.Людина не може бути об'єктом правовідносин.

Поняття та види деформації правосвідомості. Правовий нігілізм: поняття, витоки та перспективи подолання32
Деформація правосвідомості — це її перекручування, "руйнування" позитивних ідей, установок, почуттів та переконань.Види деформації правосвідомості такі.1. Правовий інфантилізм — несформованість, недостатній рівень правових знань за особистої впевненості у власній високій професійній юридичній підготовці.2. Правовий дилетантизм — вільне поводження із законами або з оцінками юридичної ситуації не через корисливі мотиви, а через недбалість ставлення до юридичних цінностей.3. Правовий ідеалізм — гіпертрофоване уявлення про роль юридичних засобів при вирішенні соціально-економічних, політичних та інших завдань.4. Правовий нігілізм — заперечення соціальної цінності права, свідоме ігнорування вимог закону, різко критичне ставлення до вимог дотримання права та поваги до нього.Правовий нігілізм українського суспільства має глибоке історичні коріння. Багатовікова правова незабезпеченість суспільства, нерівність перед законом і судом, правовий цинізм уряду та інших вищих органів влади, викорінення національної самобутності народу — все це "вбивало будь-яку повагу до законності" в Російській державі, до складу якої протягом століть входила більшість території України.Правовий нігілізм в Україні за часів СРСР — результат певної деформації правосвідомості та правового регулювання того періоду.У СРСР правовий нігілізм мав дві форми:1) теоретичній (ідеологічній), коли на державному рівні обґрунтовувалися ідеї про відмирання держави і права при соціалізмі, що принижувало роль права в суспільному житті, про перевагу всесвітньої пролетарської революції над правами людини, про перевагу постанов Комуністичної партії перед законами, про вторинність права та ін.;2) практичній, коли згідно з офіційною ідеологією було накопичено велику кількість нормативних актів, які або були морально застарілими, або містили декларації та лозунги, неясні та нечіткі формулювання, або суперечили один одному. Це призвело до правової деградації суспільства, до зневіри у право, до зневаження ним; встановлені державою норми права не виконувалися самими ж органами держави та посадовими особами, що спричинило появу відомчого нігілізму; правозастосовчі та правоохоронні органи діяли відповідно до принципу пріоритету доцільності перед правом та законом.Нині причинами (крім економічних, політичних та інших) прояву правового нігілізму в Україні можна вважати:• невпорядкованість законодавства, його нестабільність та наявність суперечностей;• низьку правову культуру в суспільстві;• слабкість механізму приведення в дію прийнятих законів та ін.Спеціальними засобами, які можуть сприяти подоланню правового нігілізму, можна назвати:1) якість законів та інших нормативних актів; забезпечення належної ролі законів у системі нормативних актів; наявність стабільності та одноманітності в регулюванні суспільних відносин;2) авторитет державної влади та відпрацьованість механізму її дії; наявність розвиненої державної структури, що здатна забезпечити виконання права; удосконалення системи правоохоронних органів та правозастосовчої діяльності; зміцнення законності; підвищення ролі судів;3) високий рівень правосвідомості, який би дозволяв працювати закону: збереження самобутності правової культури; поліпшення системи правової інформації, професійного навчання та виховання юристів тощо.


Поняття та види правових відносин35
Правові відносини — це суспільні відносини, врегульовані нормами права і забезпечені державою, що виникають між двома і більше суб'єктами з приводу задоволення своїх матеріальних і духовних потреб та інтересів, між якими наявний правовий зв'язок у формі суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.Ознаки правовідносин:• є різновидом суспільних відносин, соціальним зв'язком;• є ідеологічним відношенням, тобто результатом усвідомленої діяльності (поведінки) людей;• це вольові відносини, що виявляються у двох аспектах:— у них втілена воля (інтерес) держави, оскільки правовідносини виникають на основі норм права;— у них втілена воля (інтерес) учасників правовідносин;— вони пов'язані предметом інтересу, досягненням його результату.• врегульовані нормами права;• виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів;• мають, як правило, двосторонній характер і є особливою формою зв'язку між конкретними суб'єктами через їх права та обов'язки;• підтримуються та охороняються державою, забезпечуються засобами державного впливу.Класифікацію правовідносин можна здійснити за такими ознаками.1. За функціональною спрямованістю норм права: регулятивні (поведінка суб'єкта повністю відповідає приписам норм права, тобто виникають з фактів правомірної поведінки суб'єкта) та охоронні (виникають з факту неправомірної поведінки суб'єктів, як відповідна реакція держави на таку поведінку).2. За рівнем індивідуалізації суб'єктів: відносні (у них чітко визначені права й обов'язки всіх учасників, як уповноважених, так і зобов'язаних) та абсолютні (визначена лише одна сторона — носій суб'єктивного права, а всі інші визнаються зобов'язаними не заважати здійсненню ним своїх прав).3. За галузями права: конституційно-правові; адміністративно-правові; цивільно-правові; трудові та ін.4. За кількістю суб'єктів: прості (між двома суб'єктами) та складні (між трьома і більше суб'єктами).5. За розподілом прав і обов'язків між суб'єктами: односторонні (кожна сторона має або лише права, або лише обов'язки) та двосторонні (кожна із сторін має як права, так і обов'язки).6. За характером дій зобов'язаного суб'єкта: активні (зобов'язаний суб'єкт повинен учинити певні дії) та пасивні (суб'єкт повинен утриматись від учинення певних дій).7. За волевиявленням сторін: договірні (для виникнення цих правовідносин необхідне волевиявлення всіх його учасників) та управлінські (владні) (для виникнення яких достатньо волевиявлення тільки одного з учасників).8. За суб'єктами: між суб'єктами федерації; між громадянами держави; між громадянином та державою; між юридичною особою та державним органом; між державними органами та ін.9. За часом дії: короткочасні та тривалі.

3.10. Поняття та види норм права33
Норми права — це різновид соціальних норм, тому їм притаманні ознаки, що характерні для всіх соціальних норм.Норма права е "елементарною часткою" права. У зв'язку з цим нормам права як частині цілого притаманні ознаки і властивості, що характерні для права в цілому.Норма права — це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, що в установленому порядку приймається, змінюється, відміняється та забезпечується державою, спрямоване на регулювання типових суспільних відносин шляхом установлення юридичних прав і обов'язків їх учасників.Ознаки норми права такі.1. Це загальнообов'язкове правило поведінки. Положення, що містять у собі норми права, мають сприйматися як безумовна провідна вказівка державних структур до дій і не підлягають обговоренню або оцінці з погляду їх доцільності чи раціональності.2. Це формально визначене правило поведінки. Визначеність означає, що правило поведінки, що міститься в тексті норми права, чітко зафіксоване в нормативно-правовому акті за законами формальної логіки та граматики. Формальність означає, що правило поведінки формулюється у вигляді юридичних прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин.3. Вона, якраз у зв'язку з формальною визначеністю, виступає як рівний і загальний масштаб свободи. 3 одного боку, надає свободу діям, спрямованим на задоволення законних прав суб'єктів. 3 іншого — забороняє небажані для суспільства і держави певні дії, утримуючи від їх скоєння і обмежуючи таким чином свободу окремих осіб.4. Визначає цей масштаб, цю міру свободи держава, яка утворює норми права двома шляхами: або встановлює, або санкціонує правило поведінки.5. Це правило поведінки, здійснення якого забезпечується державою. З одного боку, вона створює реальні умови і засоби, що сприяють безперешкодному добровільному здійсненню відповідними суб'єктами сформульованих у нормі права зразків поведінки, а з іншого — застосовує засоби заохочення, переконання і примусу до бажаної поведінки, а також передбачає можливості застосування юридичних санкцій у разі невиконання вимог норми права.6. Вона спрямована на регулювання типових (однорідних) суспільних відносин шляхом встановлення юридичних прав і обов'язків їх учасників.У будь-якій державі є та з'являється велика кількість норм права. Ці норми можна класифікувати на види за різними критеріями:1. За предметом правового регулювання (за галузевою ознакою):• норми конституційного права;• норми адміністративного права;• норми кримінального права;• норми цивільного права та ін.2. За методом правового регулювання:• імперативні — виражають у категоричних приписах держави чітко визначені діяння, які не допускають жодних відхилень від вичерпно перелічених прав та обов'язків;• диспозитивні — приписують варіант поведінки, але дають можливість сторонам відносин самим визначити права і обов'язки, тобто надають суб'єктам свободу вибору поведінки.3. За характером впливу на особу:• заохочувальні — встановлюють міри заохочення за варіант поведінки, схвалений державою і суспільством;• рекомендаційні — встановлюють варіант бажаної з погляду держави і суспільства поведінки суб'єктів.4. За субординацією у правовому регулюванні:• матеріальні — містять правила поведінки (права, обов'язки, заборони), на підставі яких можливе вирішення справи;• процесуальні — встановлюють оптимальний порядок застосування норм матеріального права. Призначення таких норм — встановити процедуру, "регламент" здійснення прав чи виконання обов'язків, закріплених у нормах матеріального права.5. За суб'єктами правотворчості:• норми органів представницької влади;• норми глави держави;• норми органів виконавчої влади.6. За дією у просторі:• загальні (загальнодержавні) норми;• місцеві (локальні) норми.7. За дією в часі:• постійні — норми невизначеної в часі дії;• тимчасові — норми визначеної в часі дії.8. За дією на коло суб'єктів:• загальні — поширюються на все населення країни;• спеціальні — поширюють свою дію лише на певне коло суб'єктів;• виняткові — встановлюють винятки із загальних та спеціальних правил.9. За функціональною спрямованістю (за функціями права):• регулятивні — встановлюють права й обов'язки суб'єктів.Вони можуть бути:— уповноважуючі (вказують на можливість здійснення певних дій та надають суб'єктам певні права);— зобов'язуючі (вказують на необхідність здійснення певних дій та покладають на суб'єктів певні обов'язки);— забороняючі (вказують на необхідність утримання від здійснення певних дій, тобто встановлюють заборони);• охоронні (встановлюють способи юридичної відповідальності за порушення прав та невиконання обов'язків, які закріплені в регулятивних нормах).

2.22. Поняття та види органів держави36
Первинною клітиною і найважливішим структурним елементом державного апарату є орган держави. Державний апарат складається з державних органів.Орган держави — це група осіб чи одна особа (державні службовці), яка має юридично оформлену державно-владну компетенцію для виконання завдань та функцій держави. Кожний орган держави утворюється для здійснення певного виду державної діяльності, тобто має свій предмет відання, завдання та функції, має визначену структуру.Структуру державного органу становлять:• апарат, що безпосередньо виконує завдання та функції держави, маючи для цього державно-владні повноваження (особи, які здійснюють керівництво, відповідно до покладених на них обов'язків і наданих їм повноважень);• допоміжний апарат, що не має державно-владних повноважень (спеціалісти та інші особи, що забезпечують технічні умови у здійсненні керівних управлінських функцій).Орган держави характеризується такими ознаками:• формується державою або безпосередньо народом відповідно до закону та функціонує на його основі;• має передбачені законами спеціальні функції, які здійснюються від імені держави;• має державно-владні повноваження, що дають йому змогу здійснювати юридично обов'язкові дії (видає нормативні та індивідуальні акти, здійснює контроль за неухильним виконанням вимог, передбачених цими актами, забезпечує та захищає ці вимоги від порушень);• функціонально взаємодіє з іншими органами у процесі реалізації своїх повноважень, керуючись загальним принципом "дозволено лише те, що прямо передбачене законом";• має необхідну матеріальну базу;• має організаційну структуру, територіальний масштаб діяльності, систему службової підзвітності та службову дисципліну.Класифікація державних органів проводиться на різних підставах:1. За способом утворення: виборні (представницькі органи) та призначувальні (органи прокуратури).2. За часом функціонування: постійні та тимчасові.3. За територією дії: загальні (загальнофедеральні); суб'єктів федерації та місцеві (діють в адміністративно-територіальних одиницях).4. За характером компетенції: органи загальної компетенції (уряд) та органи спеціальної компетенції (міністерства).5. За порядком здійснення компетенції: колегіальні (парламент) та єдиноначальні (президент).6. За правовими формами діяльності: правотворчі; правозастосовчі; правоохоронні; контрольно-наглядові; установчі.7. За принципом "поділу влади": законодавчі; виконавчі; судові.

Поняття та види правопорушень40
Протиправна поведінка як вид правової поведінки є антиподом правомірної поведінки. Але, на відміну від правомірної, протиправна поведінка є не формою свободи, а формою несвободи чи свавілля.Правопорушення — це суспільно небезпечне або суспільно шкідливе протиправне винне діяння деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридичну відповідальність.Ознаки правопорушення:• це завжди діяння (дія або бездіяльність), тобто фактичне протиправне діяння чи протиправне нездійснення регламентованої законом поведінки;• суспільно небезпечне (шкідливе) діяння. Це діяння здатне здійснити такі зміни у функціонуванні суспільних відносин, які не відповідають соціальному прогресу, нормальним умовам існування людини і суспільства (порушення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, завдання матеріальної чи моральної шкоди та ін.);• протиправне діяння, тобто порушення вимог норм права, невиконання юридичних обов'язків, закріплених у нормативно-правових документах;• винне діяння, яке відображає внутрішнє негативне ставлення суб'єкта до інтересів людей та суспільства, що виявляється у формі умислу або необережності. Про винність кажуть тоді, коли особа повинна була обрати варіант поведінки, але вчинила всупереч праву;• свідомо-вольове діяння, що залежить від волі та свідомості суб'єкта, перебуває під його контролем, тобто діяння деліктоздатної особи. Для цього потрібно, щоб суб'єкт правопорушення досяг певного віку, визначеного законом, розумів свої дії та був здатний ними керувати;• кримінальне діяння, яке виявляється в тому, що за вчинення правопорушення повинна бути передбачена юридична відповідальність.Класифікувати правопорушення можна за такими критеріями:1. За ступенем суспільної небезпеки: злочини (передбачені кримінальним законодавством суспільно небезпечні діяння) та проступки (передбачені законодавством суспільно шкідливі діяння (адміністративні, цивільні, дисциплінарні, конституційні)).2. За сферами суспільного життя: в економіці, політиці, соціально-побутовій сфері та ін.3. За формами вини: скоєні з умислом та скоєні з необережності.


Поняття та види правомірної поведінки39
Саме через правомірну поведінку здійснюється впровадження права в життя, його реалізація, досягнення передбачених цілей, забезпечується атмосфера законності та правопорядку. Соціальна цінність правомірної поведінки виявляється і в тому, що вона є органічною частиною цивілізованої поведінки, що включає: толерантність, відповідальність, порядність, вимогливість до себе.Правомірна поведінка — це поведінка, яка не суперечить юридичним нормам або основним принципам права певної держави, тобто це соціально корисна діяльність в інтересах більшості членів суспільства.її можна охарактеризувати як:• соціально корисну діяльність;• поведінку, що відповідає приписам норм права;• поведінку, котра виражається зовні у формі діяння, яке має свідомо-вольовий характер;• поведінку, яка має юридичні наслідки. Правомірна поведінка складається з:• об'єкта (суспільні відносини, соціальні цінності); • об'єктивної сторони (діяння, наслідки, причинний зв'язок між ними та умови вчинення діяння);• суб'єкта (фізичні та юридичні особи, які здатні здійснювати свої права й обов'язки);• суб'єктивної сторони (мотив, мета, правові установки та інші психічні фактори).Класифікація правомірної поведінки здійснюється за різними ознаками.1. За об'єктивною стороною діяння: діяльність та бездіяльність.2. За формами реалізації норм права: дотримання (додержання); виконання; використання; застосування.3. За суб'єктивною стороною: принципова поведінка (зумовлюється особистим внутрішнім переконанням у необхідності поводитися правомірно); конформістська (пристосувальна) (зумовлюється прагненням не відрізнятися від інших суб'єктів, які поводяться правомірно ("робити так, як роблять інші")); маргінальна (зумовлюється загрозою юридичної відповідальності у разі вчинення правопорушення).4. За ступенем активності: пасивна (суб'єкти свідомо не використовують права, що їм належать), звичайна (зумовлюється особистою звичкою без роздумів і сумнівів виконувати будь-який державний припис) та активна (пов'язана з додатковими витратами часу, енергії тощо).Здійснюючи правомірну поведінку, суб'єкт вступає у сферу дії права і виявляє свій вибір між різними варіантами вчинків (правових і неправових). Вибір правового варіанта забезпечує йому низку переваг; інші суб'єкти зобов'язані сприяти його діям або не втручатися в них; у разі невиконання ними своїх обов'язків держава в правовій формі примусу забезпечує відновлення порушеного права і виконання зобов'язаним суб'єктом відповідних обов'язків.

Поняття та зміст суб'єктивного права47
Суб'єктивне право — це передбачена нормами права міра можливої поведінки учасника правовідносин. Іншими словами, це міра поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов'язками інших (зобов'язаних) осіб.Ознаки суб'єктивного права:• можливість певної поведінки;• можливість, яка належить лише уповноваженому суб'єкту, яка надається для задоволення інтересів уповноваженої особи;• наявне у правовідносинах;• є мірою можливої поведінки, порушення якої вважається зловживанням правом;• існує лише відповідно до юридичних обов'язків;• встановлюється нормами права;• забезпечується (гарантується) державою. Елементами суб'єктивного права є:1) право на здійснення певних дій (право на власні дії);2) право вимоги від зобов'язаної особи здійснити певні дії (право на чужі дії);3) право звертатися до держави за захистом порушеного права (право на дії держави).

3.6. Поняття та види соціальних норм41
Усі види норм (правил) можна умовно поділити на дві групи: соціальні і технічні.Технічні норми — це правила найбільш доцільного та екологічно безпечного поводження людей із предметами природи, знаряддями праці та різними технічними засобами.Соціальні норми — це правила поведінки загального характеру, що регулюють взаємовідносини людей та їх об'єднань.Сутність цих норм у тому, що вони є не просто правилами, які існують в несоціальних системах — математика, граматика та ін., а правилами, що мають чітко виражений соціальний характер.Ознаки соціальних норм:1. Правила (масштаби, моделі, еталони) поведінки регулятивного характеру, які спрямовують поведінку людей відповідно до передбаченої ідеальної моделі суспільних відносин.2. Правила поведінки загального характеру, які не мають конкретного адресата.3. Правила, що регламентують певну сферу відносин у суспільстві.4. Правила поведінки, які забезпечуються певними засобами впливу (звичкою, внутрішнім переконанням, суспільним впливом, державним примусом).Класифікацію соціальних норм можна провести за різними критеріями.1. За сферами дії:• економічні — регулюють суспільні відносини у сфері економіки;• політичні — регулюють відносини між класами, націями, які беруть участь у боротьбі за державну владу та її здійснення;• релігійні — регулюють відносини у сфері релігії та між різними релігіями, специфічні культові дії та ін.2. За регулятивними особливостями:• норми моралі — правила, спрямовані на регулювання поведінки людей відповідно до понять добра і зла, які забезпечуються особистим переконанням, традиціями та суспільним впливом;• норми-звичаї — правила поведінки, що склалися внаслідок фактичного їх застосування протягом тривалого часу, які забезпечуються засобами суспільного впливу;• корпоративні норми — правила поведінки, які встановлюються у корпорації для врегулювання відносин між її членами та спрямовані на досягнення цілей функціонування цієї корпорації;• норми права — загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, що встановлюються (санкціонуються) державою й офіційно закріплюють міру свободи і справедливості та забезпечуються засобами державного впливу.Соціальні норми утворюють єдину систему, оскільки усі вони спрямовані на встановлення та підтримку належного порядку в суспільстві.

3.28. Поняття та види юридичних колізій. Способи їх усунення та подолання42
Відомо, що законодавство є високоорганізованою цілісною системою, яка повинна мати такі інтегративні ознаки, як гнучкість, гармонійність і несуперечність усіх її елементів. Водночас слід зазначити, що чинному законодавству, як і будь-якій іншій системі, властива певна неузгодженість.Одним із видів такої неузгодженості є формальні, або внутрішні, неузгодженості — суперечності всередині правової системи. Вони мають суб'єктивну природу і виникають головним чином внаслідок помилок законодавця, передусім порушень правил формальної логіки.Для позначення формальних суперечностей здебільшого використовуються терміни юридична колізія або колізія в праві. До них відносять, зокрема, колізії між різними нормами законодавства, колізії між нормами права й актами тлумачення, колізії між окремими актами тлумачення, а також суперечності між законодавством та іншими джерелами права.Зменшення колізійності законодавства може відбуватися двома способами: усуненням колізій та їх подоланням. Під усуненням колізій розуміють зняття колізій взагалі. Основним способом їх усунення є нормоутворення.Подолання колізій — це їх переборення в конкретному випадку в процесі правозастосування. Основними способами подолання є видання колізійних норм, тлумачення закону і застосування правоположень.Темпоральні (часові) колізії — це колізії, що виникають внаслідок видання в різний час з того самого питання принаймні двох норм права. Для подолання таких колізій необхідно докладно проаналізувати чотири показники, що характеризують дію суперечливих нормативних актів у часі: момент набуття актами чинності; напрям темпоральної дії актів; момент, підстави та порядок припинення дії нормативних актів; момент, підстави та порядок припинення (скасування) їх дії.Ієрархічні (субординаційні) колізії виникають тоді, коли на врегулювання одних фактичних відносин претендують норми, що перебувають на різних щаблях в ієрархічній (вертикальній) структурі законодавства і тому мають різну юридичну силу. Загальний колізійний принцип, що використовується для подолання ієрархічних колізій, звучить так: "у разі суперечності застосовуються норми, що мають більш високу юридичну силу".Змістовні колізії є конфліктними відносинами між нормами, що виникають внаслідок часткового збігу обсягів їх регулювання, обумовленого специфікою суспільних відносин. Специфіка цих колізій пов'язана з поділом норм права на загальні, спеціальні та виняткові. Змістовні колізії випливають з цілей законодавця відобразити особливості врегулювання специфічних відносин у спеціальних нормах. Іншими словами, об'єктивною причиною цієї колізії є, як правило, специфіка правового регулювання окремих відносин.Є також і так звані складні випадки. При збігу темпоральної та змістовної колізій, що виникає внаслідок більш пізнього введення в дію загальної норми, пріоритет віддається спеціальній нормі, хоча її і прийнято раніше.А в разі збігу ієрархічної і змістовної колізій, коли загальна і спеціальна (виняткова) норми містяться в актах, що мають різну юридичну силу, перевага має надаватися спеціальній (винятковій) нормі, навіть якщо вона має меншу юридичну силу. Однак якщо нижчий орган не уповноважений видавати спеціальні (виняткові) норми, вирішувати питання потрібно по-іншому, мусить діяти загальна норма вищої юридичної сили.


3.44. Поняття та види юридичних фактів43
Передумовою виникнення (зміни чи припинення) правовідносин поряд із нормами права та правосуб'єктністю виступає юридичний факт.Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правових відносин.Без юридичних фактів, які фіксуються у гіпотезах норм права, правовідносини неможливі. Цілеспрямований рух правовідносин є головним наслідком юридичних фактів.Юридичні факти можна класифікувати за різними ознаками:1. За юридичними наслідками:• правоутворюючі — на основі яких суб'єкти набувають певних прав та обов'язків;• правозмінюючі — тягнуть за собою зміну (збільшення або зменшення обсягу) певних прав чи обов'язків;• правоприпиняючі — ліквідують певні права і обов'язки, носієм яких суб'єкт був до виникнення цих фактів.При цьому необхідно зважити, що один і той самий юридичний факт може бути і правоутворюючим, і право-змінюючим, і правоприпиняючим одночасно (смерть людини).2. За вольовим критерієм:• події — юридичні факти, що відбуваються незалежно від волі суб'єктів (стихійне лихо та ін.). Події можуть бути абсолютними (природні явища, яким надається юридичне значення внаслідок того, що вони впливають на суспільні відносини, наприклад, стихійні лиха) та відносними (події, не пов'язані з волею учасників конкретних правовідносин, але пов'язані з волею третіх осіб, наприклад, підпал будинку впливає на виникнення страхових правовідносин між власником та страховою компанією).• дії — юридичні факти, які відбуваються з волі суб'єктів. Дії суб'єктів можуть бути як правомірними (відповідають вимогам норм права), так і неправомірними (не відповідають вимогам норм права).У свою чергу правомірні дії поділяються на:а) юридичні акти — правомірні дії, що спеціально вчиняються з метою виникнення певних юридичних наслідків;б) юридично значущі вчинки — правомірні дії, що не мають на меті спричинення юридичних наслідків, але вони виникають унаслідок дії закону.Неправомірні дії також поділяються на:а) злочини — суспільно небезпечні діяння, які тягнуть за чинним законодавством кримінальну відповідальність;б) провини — суспільно шкідливі діяння, що тягнуть за собою цивільну, адміністративну чи дисциплінарну відповідальність.3. За складом:• прості — складаються з одного факту, якого досить для настання юридичних наслідків;• складні — являють собою певну сукупність окремих фактів, необхідних для настання юридичних наслідків.4. За тривалістю в часі:• одноактні — складаються з одноразового акту їх виявлення, наприклад, купівля-продаж;• тривалі (або юридичні стани), наприклад перебування в шлюбі.


3.61. Поняття та види юридичної відповідальності44
Здійснення правопорушень тягне за собою юридичну відповідальність у вигляді вжиття заходів державного примусу каральної спрямованості, зазнавання правопорушником втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.В юридичній науці є двохаспектне розуміння юридичної відповідальності:• позитивна (перспективна або заохочувальна) відповідальність — передбачає заохочення за виконання корисних для суспільства і держави варіантів поведінки;• негативна (ретроспективна або охоронна) відповідальність — передбачає покарання за правопорушення.Юридична (ретроспективна) відповідальність — це юридичний обов'язок правопорушника зазнати примусового позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи особистих), які належали йому до факту правопорушення.Ознаки юридичної відповідальності:• це один з видів державного примусу у формах каральних і правовідновлювальних заходів;• це негативна реакція держави на правопорушення та суб'єкта, винного в його вчиненні;• виникає тільки за наявності правопорушення;• здійснюється лише за умови встановлення складу правопорушення;• має зовнішній характер;• здійснюється компетентним органом відповідно до закону та при дотриманні певного процедурно-процесуального порядку та форм;• виражається в обов'язку особи (правопорушника) зазнати певних втрат особистого" організаційного чи матеріального характеру.Залежно від видів правопорушень розрізняють і види юридичної відповідальності:• кримінальна відповідальність — полягає в застосуванні виду й міри кримінального покарання до винної у вчиненні злочину фізичної особи;• адміністративна відповідальність — полягає в накладенні на винних осіб адміністративних стягнень (штраф, втрати спеціальних прав, попередження та ін);• цивільно-правова відповідальність — полягає в накладенні цивільно-правових стягнень (неустойки, штрафу, пені, відшкодування збитків) на фізичну чи юридичну особу за невиконання або неналежне виконання зобов'язань, або за заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також за порушення деяких особистих немайнових прав (честь, гідність, ділова репутація);• дисциплінарна відповідальність — здійснюється у формі накладення адміністрацією підприємств, установ, організацій дисциплінарних стягнень внаслідок порушення дисципліни. Розрізняють види дисциплінарної відповідальності: трудову, військову, службову, навчальну та ін.;• матеріальна відповідальність — різновид юридичної відповідальності працівника за майнову (матеріальну) шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків;• конституційна відповідальність — особливий вид юридичної відповідальності, що має складний політико-правовий характер, настає за вчинення конституційного правопорушення та знаходить свій вияв у передбачених конституційно-правовими нормами особливих несприятливих наслідках для суб'єкта конституційного делікту.


Последний раз редактировалось: Рома (Ср Фев 20, 2013 11:48 am), всего редактировалось 1 раз(а)

Рома

Сообщения : 8
Дата регистрации : 2013-02-20

Посмотреть профиль

Вернуться к началу Перейти вниз

далі =>

Сообщение  Рома в Ср Фев 20, 2013 9:40 am

Поняття та елементи державної влади, її співвідношення з політичною владою45
Влада — здатність певного суб'єкта (індивіда, колективу, організації) підпорядковувати собі волю і поведінку іншого суб'єкта у своїх власних інтересах чи інтересах інших осіб.Влада як соціальна функція щодо нав'язування своєї волі іншим завжди була і є об'єктом загальних зазіхань, особливо в державно-організованому суспільстві.Державна влада — це влада, яка здійснюється тільки державою та її органами і характеризується суверенністю, універсальністю та здатністю владно-примусового впливу на поведінку всіх людей та їх організацій, що забезпечується державно-правовими методами.Як структурні елементи державної влади виділяють:• суб'єкт влади, тобто державу та її органи;• об'єкт влади — людей, на підкорення поведінки яких спрямована ця функція;• владні відносини, через які здійснюється нав'язування волі носія влади підлеглим;• наявність у суб'єкта влади певного арсеналу засобів, методів та способів, що дають йому можливість реально здійснювати свою волю в суспільному житті;• нормативну систему, що регламентує владну діяльність..Політична влада і влада державна — поняття не тотожні. Політична влада — влада, що здійснює вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб'єктами політичної системи, а також різними неформальними угрупованнями; це домінування або прагнення до домінування інтересів одних верств над усіма іншими.Політична влада ширша за змістом, ніж державна влада, оскільки відносно самостійне значення мають владні відносини у політичних об'єднаннях. В умовах правової держави і громадянського суспільства найбільш широкі повноваження у здійсненні політичної влади надаються об'єднанням громадян та іншим недержавним утворенням.Політична влада нерозривно пов'язана з владою державною, є її продовженням. Державна влада — основний типовий засіб здійснення політичної влади.Відмінності політичної влади від влади державної:• політична влада здійснюється більш широким колом суб'єктів політичної системи;• будь-яка державна влада має політичний характер, але не кожна політична влада е державною;• політична і державна влади мають різні механізми їх здійснення;• атрибутом державної влади є її територіальна організація, а політична влада, влада певної партійно-політичної ідеології може виходити за межі однієї країни.

Поняття та елементи політичної системи суспільства46
Поняття політична система суспільства пов'язане із подвійним його розумінням: у широкому розумінні — це цілісний комплекс усіх політичних явищ, які існують у суспільстві, для завоювання, утримання чи участі у здійсненні політичної влади. Іншими словами, це механізм організації й функціонування політичної влади; у вузькому розумінні — це обумовлена економічними, соціокультурними, ідеологічними факторами сукупність взаємопов'язаних державних і недержавних організацій, інститутів, які прямо чи опосередковано беруть участь у реалізації політичної влади чи впливі на неї.Політична система суспільства складається з таких елементів:• політичної влади — центрального компонента, який зв'язує всі інші складові в систему;• суб'єктів політичної діяльності (держави, політичних партій, рухів, громадських організацій та ін.);• політичних норм та принципів — правил поведінки, що забезпечують визначений рівень суспільної організованості, стабільності і стійкості як політичних інститутів, так і всієї системи в цілому (звичаї, традиції політичного життя тощо);• політичних відносин — відносин між соціальними групами, націями, народностями, політичними інститутами з приводу влади у зв'язку з розробленням і здійсненням політики;• політичної свідомості — включає в себе ідеї, теорії, погляди, уявлення, почуття, традиції, що є відображенням політики і політичних відносин;• політичної культури — сукупності спеціальних знань і досвіду в політичній сфері діяльності, сприйняття та засвоєння системи політичних цінностей суб'єктами політики.Кожна із самостійних частин політичної системи має власну систему, свої принципи організації й діяльності, самостійність у вирішенні внутрішніх та зовнішніх справ.


Поняття та необхідність тлумачення нормативно-правових ак48
Тлумачення нормативно-правових актів — це з'ясування і роз'яснення їх суті. Це означає переклад абстрактних приписів норм права більш зрозумілою і доступною мовою конкретних понять і висновків. Цим поняттям охоплюється єдність двох процесів: усвідомлення та роз'яснення змісту норм права. Тлумачення права посідає особливе місце в процесі реалізації нормативно-правових актів. Реалізація норм права не може обійтися без установлення їх справжньої суті, розкриття точного змісту і призначення, виявлення істинної юридичної природи і сили, які містяться в цих нормах, велінь, масштабів поведінки і засобів їх забезпечення. З'ясовуючи зміст норми, інтерпретатор досліджує: текст норми; юридичні зв'язки норми з іншими нормами і принципами; позаюридичні зв'язки норми з суспільними явищами.Об'єктом тлумачення є закони та підзаконні нормативно-правові акти. При цьому важливого значення набувають не тільки нормативні приписи, що містяться в них, але і преамбули актів, інші правові положення.Предметом тлумачення є відображена в законі воля законодавця, що відповідає часу видання акта, а також воля сучасного законодавця, яка міститься в актах, які доповнюють, змінюють окремі положення первісного акта.Суб'єктами тлумачення є громадяни, юридичні особи, державні органи, але їх функції у сфері інтерпретації дещо різні. Тлумачення, висловлене індивідом, має приватний характер і визначається сферою конкретних відносин і не потребує спеціального аналізу.Ефективність тлумачення значною мірою залежить від рівня правової свідомості інтерпретатора. Якщо цей рівень високий, то кількість правопорушень зменшується, більш чітко діють державні органи, більш повно задовольняються права особи, зміцнюється правовий порядок.Необхідність тлумачення нормативно-правових актів на практиці зумовлена деякими причинами, основними з яких є:1) невідповідність юридичних норм фактичним умовам життя — виникнення відносин, які не існували або не були помітними на момент видання норм права, але з часом стають такими, що підпадають під дію;2) наявність у нормативно-правових актах спеціальних правових понять, визначень, які мають багатозначний характер (поняття "джерела підвищеної небезпеки");3) використання в нормативно-правових актах оцінних понять, що виражають лише соціальне значення тих чи інших явищ ("тяжкі наслідки");4) нечіткість, недбалість, недогляд правотворчих органів, які часто трапляються під час оформлення їхніх думок у нормах права: часом їх воля знаходить своє відображення вельми схематично, деякі ознаки складу правопорушень взагалі не називаються, і встановити їх можна тільки тлумаченням норм права;5) іноді така необхідність випливає зі змісту самого нормативного акта. Йдеться про випадки, коли правотворчий орган використовує вирази "інші", "тощо".

Поняття та основні елементи механ правового регулювання49
Механізм правового регулювання — це взята в сукупності система правових засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин.За допомогою цієї системи правових засобів, способів і форм нормативність права переводиться у впорядкованість суспільних відносин, задовольняються інтереси суб'єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок.Основні ознаки механізму правового регулювання:1) він є частиною механізму соціального регулювання;2) об'єднує всі явища правової дійсності:• засоби (норми права, суб'єктивні права і обов'язки, рішення судів та ін., що об'єктивовані у правових актах);• способи (дозвіл, зобов'язання, заборони);• форми (дотримання, виконання, використання, застосування);3) це взаємопов'язана та взаємодіюча система;4) є динамічною частиною правової системи суспільства — він призначений для приведення в дію необхідних елементів правової системи;5) результатом його дії є встановлення правопорядку в суспільстві.Елементами механізму правового регулювання є:1. Норма права — загальнообов'язкове правило (модель) поведінки, яке встановлює для суб'єкта як можливий варіант поведінки — суб'єктивні права, так і необхідний варіант поведінки — юридичні обов'язки.Завдання цього елементу полягає в тому, щоб:• визначити загальне коло людей, на яких він розповсюджується;• визначити зміст поведінки суб'єктів;• визначити обставини, за яких особа повинна керуватися цим правилом поведінки;• розкрити саме правило поведінки.2. Правові відносини — відносини, що виникають на основі норм права. У них індивідуалізуються положення норми права, конкретизуються права та обов'язки певних суб'єктів, їх повноваження і юридична відповідальність.Правовідносини виконують такі функції:• визначають конкретне коло осіб, на яких розповсюджується дія норм права в певний момент;• закріплюють конкретну поведінку, якої повинні або можуть дотримуватись суб'єкти;• є умовами для можливого приведення в дію спеціальних юридичних дій з метою забезпечення суб'єктивних прав, обов'язків та відповідальності.3. Юридичні факти — конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну чи припинення суб'єктивних юридичних прав та обов'язків.4. Акти реалізації, прав і обов'язків — фактична поведінка суб'єктів правовідносин щодо здійснення своїх прав і обов'язків. Саме реалізація прав і обов'язків завершує "роботу" механізму правового регулювання — реальна поведінка така, на яку було спрямоване правове регулювання.


Поняття та основні принципи законності50
Законність — це комплексне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, яке характеризує організацію функціонування суспільства і держави на правових засадах. Вона відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави, права і суспільства.Законність — явище багатоаспектне і може виступати як принцип, метод, режим.Законність як принцип діяльності державних органів, об'єднань громадян, посадових осіб та громадян передбачає пов'язаність усіх суб'єктів нормами права, їх діяльність у межах цих норм та з метою реалізації правових приписів.Законність як метод державного керівництва суспільством означає, що:• органи держави і посадові особи під час здійснення своєї діяльності, розробки і прийняття рішень спираються на принципи та вимоги законності;• під час організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції;• під час здійснення контролю та нагляду за законністю діянь учасників суспільних відносин вони дотримуються правових процедур, використовують правові засоби та способи. Метод законності передбачає високий рівень правової культури.Законність — це режим чинного права, стан (атмосфера) відповідності суспільних відносин законам та підзаконним нормативно-правовим актам, покликаним відображати принципи свободи і справедливості, що містяться в праві. Тому законність нерозривно пов'язана з демократією. Цей зв'язок характеризується насамперед тим, що законність є невід'ємним елементом демократії, дійсного народовладдя. Законність покликана охороняти суспільні відносини, соціальні цінності суспільства, справедливість. Демократія, у свою чергу, справляє значний вплив на формування і підтримання режиму законності. Усебічне забезпечення законності досягається лише за умов демократичних форм державного і суспільного життя, коли діяльність державного апарату перебуває під контролем народу, його представницьких органів.Отже, законність (у широкому розумінні) — це такий режим (стан) державного і суспільного життя, за якого забезпечується повне й неухильне дотримання і виконання законів, підзаконних актів усіма без винятку органами держави, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами..Принципи законності:• нерозривний зв'язок, підпорядкування, зумовленість законності режимом демократії;• обов'язковість вимог законності для всіх суб'єктів суспільних відносин;• забезпечення верховенства закону в системі нормативних актів;• зв'язок законності із загальною та правовою культурою;• неприпустимість протиставлення законності й доцільності;• єдність законності та справедливості;• встановлення дійового контролю і нагляду за дотриманням законності;• участь мас у діяльності із забезпечення законності;• невідворотність відповідальності за правопорушення, будь-які порушення режиму законності.

Поняття та принципи діяльності державного апарату51
Державний апарат — центральна частина механізму держави, юридично оформлена система всіх державних органів, які здійснюють управління суспільством, виконують завдання та функції держави.Державний апарат характеризується такими ознаками:• це структурно організована система державних органів, яка ґрунтується на загальних принципах, єдності кінцевої мети, взаємодії, орієнтована на забезпечення реалізації функцій держави;• це система юридично оформлених органів, які наділяються відповідною компетенцією та здійснюють управління суспільством на професійній основі;• це система органів, кожний з яких має матеріальні засоби для здійснення управлінських функцій;• це диференційована, згідно з принципом поділу влади, система державних органів;• це система державних органів, які здійснюють свою діяльність у безпосередньо управлінських і правових формах.Для підвищення ефективності та якості функціонування державного апарату необхідно, щоб в основу його організації і діяльності була покладена система принципів, основними з яких вважають такі:• демократизм — передбачає широке залучення громадян до активної участі у формуванні та організації діяльності органів державного апарату;• законність — усі державні органи і громадяни зобов'язані суворо дотримуватися всіх законів держави й організовувати свою діяльність відповідно до них;• професіоналізм та компетентність — залучення найкваліфікованіших та високопрофесійних кадрів, висока організація праці;• поділ влад — основні напрями діяльності державного апарату (законодавча, організаційно-виконавча, судочинство, нагляд і контроль) чітко розмежовуються між відповідними спеціалізованими системами органів. Завдяки цьому створюється режим стримувань, який протидіє свавіллю, беззаконню з боку державних органів;• пріоритет прав і свобод людини — державні органи та службовці зобов'язані визнавати, реалізовувати та охороняти права і свободи громадян. Людина є найвищою цінністю суспільства, і тому держава відповідальна перед кожною особою за створення умов для вільного і гідного її розвитку;• принцип ненасильства — у роботі державного апарату основна роль належить організаційним та виховним методам, а метод примусу має допоміжне, другорядне значення;• гласність та врахування громадської думки — забезпечує відкритість діяльності державних органів;• поєднання виборності та призначеності;• поєднання колегіальності та єдиноначальності;• економічність та науковість.


Правові презумпції,правові преюд,правов фікції,правов аксіом59
Презумпція — це закріплене в нормативно-правовому акті припущення щодо певного юридичного стану або явища (наприклад, презумпція невинуватості особи, що звинувачується у скоєнні злочину, добропорядності сторін у цивільному праві, знання закону тощо). Презумпції характеризуються тим, що вони не можуть бути індивідуалізовані в актах застосування норм права і використовуються винятково в нормативних актах.Види презумпцій такі:1. За фактом правового закріплення: фактичні (загальножиттєві) (в законі не виражені та юридичного значення не мають) і законні (у законі виражені і мають юридичне значення). Законні презумпції бувають двох видів: неспростовні (не потребують доведення, тому що не підлягають сумніву) та спростовні (можуть бути спростовані в результаті встановлення іншого щодо певних фактів).2. За субординацією в правовому регулюванні: матеріально-правові та процесуально-правові.Преюдиції — це нормативні приписи, зміст яких набуває свого вираження в проголошенні установки на те, що виключається будь-яке оспорювання існування вже доведеного факту, який дістав оцінку і закріплення в юридичному акті, що набрав чинності. Наприклад, Цивільно-процесуальний кодекс передбачає, що факти, встановлені рішенням суду, яке набуло законної сили, в одній справі не повинні доводитися знову при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи.Фікції — це закріплені у правових актах нормативні приписи, що умовно проголошують факт (чи обставину), який не є встановленим. Наприклад, днем смерті громадянина, оголошеного померлим, вважається день набрання чинності рішення суду про оголошення його померлим. Оскільки норми-фікції закріплені у відповідних правових актах, то вони загальнообов'язкові.Правові аксіоми — положення, певні істини, що не потребують доведення. Наприклад, неможливо бути суддею у вирішенні власної справи, люди народжуються вільними і рівними у власних правах.
Поняття та сутність права53
Проблема праворозуміння досить складна, адже у праві знаходять своє відображення дуже різноманітні відносини та інтереси людей, воно має різні форми вияву, прямо пов'язане з природою людини, її життєдіяльністю, безпосередньо впливає на поведінку людей, визначає межі їхньої свободи.. Отже, сутністю права є свобода людини, тобто притаманні людині властивості й форма життя, що відображають її прагнення до самовираження й самореалізації. Але це не будь-яка свобода, а свобода певним чином визначена й забезпечена. Тому право є свободою:• взаємодії з іншими суб'єктами;• у першу чергу, діянь, що знаходять своє втілення у вигляді дій чи бездіяльності;• що поєднує в собі свободу суспільства та його членів;• межі якої забезпечуються суспільством, а не окремою людиною;• реалізація якої захищається юридичними засобами;• не кожного окремого індивіда, а типових членів суспільства, тому межі свободи є рівними для кожного з однойменних суб'єктів.Право — це система загальнообов'язкових формально визначених правил поведінки, які встановлюються або санкціонуються державою, нею охороняються, виражають волю домінантної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві і є регулятором найбільш важливих суспільних відносин.Право характеризується такими ознаками:1) регулятивний характер права. -оскільки впливає на поведінку людей. Це засіб регулювання суспільних відносин. 2) нормативність (нормативний характер) права. Свою регулятивну роль право може виконувати, оскільки містить норми права, тобто встановлює правила поведінки для соціальних суб'єктів. Право моделює у своїх нормах правомірну поведінку цих суб'єктів. Це має місце в ситуаціях, які передбачаються нормами права, що вносять у життя людей суспільне буття, певну впорядкованість і визначеність;3) загальнообов'язковість правових приписів. Право — це система норм, обов'язкових до виконання всіма, кому вони адресовані;4) формально визначений характер правових установок. Право — це сукупність формально визначених норм, тобто ці норми приймаються (видаються) при додержанні встановленої державою процедури і мають відповідати певним вимогам щодо їх змісту та оформлення;5) системність. Право становить не розрізнену сукупність норм, а систему взаємопов'язаних, узгоджених між собою і взаємодіючих правил.6) встановлення (санкціонування) державою. Право як система норм походить від держави, а конкретно — від її органів. Такими є, насамперед, законодавчі органи. 7) можливість забезпечення реалізації правових приписів не лише засобами організаційного характеру та переконання, а й державного примусу. На відміну від інших соціальних норм, норми, які утворюють систему права, гарантуються державою.


Поняття та форми безпосередньої реалізації норм права54
Форма реалізації норм права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій норм права, специфіки суспільних відносин, які ними регулюються, характеру поведінки суб'єктів, які реалізують норми права. Відповідно до цього розрізняють такі форми реалізації норм права: додержання (дотримання), виконання, використання та застосування норм права.Дотримання (додержання) норм права — це така форма реалізації забороняючих юридичних норм, яка полягає в пасивній поведінці суб'єктів щодо здійснення негативних дій, зазначених у нормі.Такі норми забороняють названу в них поведінку, яка визнається законом як правопорушення. У заборонах указується небажана для суспільства і держави поведінка. Забороняючі норми можуть прямо не формулювати заборону, але вона логічно випливає зі змісту норми: якщо в санкції норми встановлена юридична негативна відповідальність, то такі дії заборонені законодавцем.Виконання норм права — це така форма реалізації, яка полягає у здійсненні зазначених у зобов'язуючих нормах права дій.Зобов'язуючі норми закріплюють вимогу активної поведінки щодо здійснення зазначених у цих нормах позитивних дій з боку фізичних або юридичних осіб. Здійснення позитивних актів спрямоване на досягнення бажаного для суспільства, держави й особи соціального результату. Відмова від виконання зобов'язуючих норм або неналежне їх виконання тягне за собою застосування примусової сили держави. І навпаки, людина, яка активно та якісно виконує свій обов'язок, може бути заохочена.Використання норм права — це форма реалізації суб'єктивного права, за якої здійснюється втілення в життя уповноважуючих норм.Уповноважуючі норми надають суб'єктам право на здійснення передбачених у них позитивних дій. Використання права відрізняється від попередніх форм реалізації правових норм тим, що в цьому випадку відбувається здійснення суб'єктивних прав, а не реалізація юридичних обов'язків та заборон. Особі надається право вирішувати, користуватися наданим правом чи ні. Але в будь-якому випадку ця норма буде реалізована. Наприклад, право спадщини. За формою вираження використання може бути пасивним чи активним.Усі ці три форми реалізації правових норм мають назву безпосередніх форм, оскільки суб'єкти самі реалізують свої суб'єктивні права, свободи і юридичні обов'язки. Якщо суб'єкти не можуть реалізувати свої повноваження в цих формах, то виникає необхідність втручання компетентних органів, тобто застосування правових приписів.


Поняття та форми систематизації нормативно-правових актів55
Систематизація нормативно-правових актів — це діяльність щодо впорядкування та удосконалення нормативно-правових актів, зведення їх в єдину внутрішньо-узгоджену систему.Здійснення систематизації цих актів необхідне для:• усунення протиріч між нормативно-правовими актами, встановлення та усунення дефектів законодавства;• підвищення якості та ефективності законодавства;• забезпечення зручності користування законодавством, доступності його використання громадянами та іншими суб'єктами права;• полегшення пошуку юридичної норми, яка підлягає реалізації;• сприяння вивченню законодавства, а також його дослідженню.Розрізняють такі форми (способи) систематизації нормативно-правових актів:Облік — діяльність щодо накопичення нормативно-правових актів, підтримання в контрольному стані, а також створення пошукової системи, яка забезпечує ефективний пошук необхідної правової інформації.Облік нормативно-правових актів може здійснюватися державними органами і недержавними організаціями як для внутрішнього, так і для зовнішнього користування..Кодифікація — це така форма систематизації нормативно-правових актів, яка полягає в їх удосконаленні через зміну змісту (переробки та узгодження) норм права, пов'язаних загальним предметом регулювання, та об'єднання в новий єдиний нормативно-правовий акт.Така форма систематизації націлена на докорінну переробку чинного законодавства шляхом підготовки та прийняття нового кодифікованого акта.Інкорпорація — це така форма систематизації, яка полягає в зовнішньому упорядкуванні (чи розташовані в іншому порядку) вже чинних нормативних актів без зміни змісту.При інкорпорації нормативно-правових актів вилучаються положення, що втратили юридичну силу, включаються внесені в них зміни та доповнення, виключаються положення, що не містять норм права.Консолідація — це така форма систематизації, яка полягає в об'єднанні декількох нормативно-правових актів, які діють в одній і тій самій сфері суспільних відносин, в єдиний нормативно-правовий акт, як правило, без зміни змісту.Консолідація використовується там, де немає можливості кодифікації. Вона є уніфікацією нормативних актів, усуває їх множину, позбавляє їх від надмірної роздрібності. Ця форма систематизації сприяє об'єднанню загальних положень поточної правотворчості в однорідні групи, є проміжною ланкою між поточною правотворчістю та кодифікацією.


Правове регулюв.поняття,предмет, способи та основні стадії58
.Правове регулювання — це здійснюваний державою за допомогою права та інших юридичних засобів вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, розвитку та захисту.Ознаки правового регулювання такі:• різновид соціального регулювання;• відносинам між суб'єктами надається певна правова форма, що має державно-владний характер; воно має конкретний характер: завжди пов'язане з реальними відносинами; має цілеспрямований характер — спрямоване на задоволення законних інтересів суб'єктів права; здійснюється за допомогою правових засобів, що забезпечують його ефективність; гарантує доведення норм права до їх реалізації.Предметом правового регулювання е сукупність суспільних відносин, які піддаються врегулюванню за допомогою права і правових засобів:• у сфері економічних відносин — це майнові відносини (власності, розподілу, обміну, оплати праці та ін.), що становлять економічну основу суспільства;• у сфері політичних відносин — це управлінські відносини всередині країни та на міжнародній арені;• у сфері соціально-культурних відносин — це особисті немайнові; у сфері судових і правоохоронних відносин — це відносини охорони суспільного порядку..Правове регулювання — це складний процес, тому здійснюється за певними стадіями:1) рішення держави щодо включення тієї чи іншої сфери суспільних відносин у предмет правового регулювання, моделювання суспільних відносин через загальне регламентування юридичних прав та обов'язків їх учасників;2) виникнення на основі юридичних фактів конкретних правовідносин;3) реальне впорядкування суспільних відносин, реалізація їх учасниками своїх суб'єктивних прав та обов'язків.


Правова культура та правове виховання56
Правова культура — це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відображають у правовій формі стан свободи, інші соціальні цінності.Під правовими цінностями розуміють об'єктивне та суб'єктивне право, правові принципи; правомірну поведінку, що ґрунтується на глибоких знаннях і повазі до закону; законність та правопорядок тощо.Правова культура означає високий рівень правової активності населення, готовність до виконання законів, повагу до правосуддя, відмову від використання протизаконних засобів вирішення конфліктів, удосконалення законодавства, ефективність правозастосувальної практики та ін.Розрізняють правову культуру суспільства та правову культуру особи.Правова культура суспільства - сукупність факторів, які характеризують рівень правосвідомості, досконалості законодавства, організації роботи з його дотримання, стан законності й правопорядку.Структуру правової культури суспільства становлять такі правові утворення, як система норм права, сукупність правовідносин, сукупність суб'єктів права, суспільна правосвідомість, режим законності й правопорядку. Правова культура суспільства має і динамічний (функціональний) аспект, тобто сукупність таких правових процесів, як правоутворення, правове мислення, правове регулювання, правореалізація та правозастосування, правомірна поведінка.Правова культура особи — властивість, що характеризується загальною повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх реалізовувати.Структуру правової культури особи становлять індивідуальна правосвідомість, розуміння принципів права, повага до права і закону, упевненість у справедливості законів, прав та обов'язків, правомірна поведінка та правове мислення, інші правові явища.На процес формування правової культури найбільш ефективно впливає правове виховання.Правове виховання — цілеспрямована, послідовна, систематична діяльність держави та її органів, а також громадських об'єднань та організацій щодо формування певної системи правових знань, умінь і навиків, правового мислення, правових почуттів — почуття права, законності, почуття поваги до права і закону, до тих соціальних цінностей, які регулюються й охороняються правом і законодавством.Правове виховання складається з таких частин:1) завдання, які можуть бути як загальними, так і конкретними;2) принципи: системність, безперервність здійснення, цілеспрямованість, послідовність, забезпеченість як певними засобами, так і підготовленими кадрами;3) форми (їх більше 20), серед яких виділяють:• правову освіту (навчання) — є найбільш ефективною і результативною формою, оскільки вона дає певну систему правових знань;• правову просвіту — має обмежені завдання — дати певні знання з тих чи інших питань права і законодавства, роз'яснити чинне законодавство;• правову пропаганду — поширення певних правових ідей, законодавства серед великої кількості населення;• правову агітацію — розповсюдження правових ідей, знань серед невеликої кількості населення;• правомірну соціально активну діяльність — здійснюється практично в процесі реалізації норм права;• самовиховання;4) зміст — які правові знання та в якому обсязі потрібно викладати;5) методи — переконання, примусу, позитивного прикладу, заохочення тощо.


Правова система: поняття, структура, види57
У будь-якій державі правова система детермінована історичними та географічними факторами, є частиною соціальної системи держави.Правова система — це комплекс взаємопов'язаних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин та юридичних явищ, що виникають внаслідок такого регулювання.Структуру правової системи становлять такі елементи:• суб'єкти права — фізичні особи, організації та юридичні особи;• правові норми та принципи;• правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи;• правосвідомість та правова культура;• законність та правопорядок як результат взаємодії зазначених елементів.Якщо правова система виражає реально існуючий комплекс взаємопов'язаних юридичних засобів та явищ, то правовий тип (сім'я) — це узагальнювальна теоретична модель правового змісту, яка має штучний характер. Вона — результат наукової класифікації і відображає загальні та особливі риси конкретних національних правових систем..Розрізняють:1. Романо-германську сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства головним є об'єктивне право, тобто законодавство (країни континентальної Європи — Італія, Франція, Німеччина та ін.). У ній виділяють дві правові групи:• романська — Франція, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Італія, Іспанія та ін., де головною є національна правова система Франції;• німецька — ФРН, Австрія, Швейцарія та ін., де головною є національна правова система Німеччини.2. Англосаксонську сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства основне значення має юридична практика, тобто адміністративний чи судовий прецедент (Англія, Північна Ірландія, СІНА, Канада, Австралія, Нова Зеландія, колишні колонії Британської імперії та ін.). У ній виділяють дві правові групи:• англійське загальне право (Велика Британія та ін.);• американське право (США, Канада та ін.).3. Релігійно-традиційну сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства головним є правова ідеологія, а в мусульманських державах — релігійна ідеологія. У ній виділяють три правові групи:• релігійно-общинна (мусульманська, індуська, християнська групи);• далекосхідна традиційна (китайська, японська групи);• звичаєва общинна (африканська група).


Правові форми та методи здійснення державної влади60
Правова форма діяльності — це організаційно-управлінська форма діяльності уповноважених на це суб'єктів, яка завжди пов'язана зі здійсненням юридично значущих дій (розглядом юридичних справ) у порядку, визначеному законом.Юридична сутність правової форми діяльності держави полягає в тому, що вона: по-перше, засновується на приписах норм права, по-друге, завжди тягне за собою правові наслідки.Вона характеризується такими ознаками:• передбачає розгляд юридичної справи;• використовує норми матеріального чи процесуального права як спеціальний робочий інструментарій;• здійснюється виключно уповноваженими суб'єктами;• закріплюється в офіційних процесуальних документах;• усі відносини, пов'язані з розглядом справи, регламентуються системою норм процесуального права;• у процесі розгляду справи використовуються досягнення юридичної техніки.Основними правовими формами діяльності держави є:• правотворча діяльність, яка полягає в офіційному встановленні (санкціонуванні) та зміні норм права компетентними органами шляхом підготовки, прийняття й оприлюднення нормативно-правових актів;• правозастосувальна діяльність, яка забезпечує безперервність процесу здійснення нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правових відносин суб'єктивними правами, а інших — юридичними обов'язками, полягає в розгляді та вирішенні індивідуальних справ, що мають юридичне значення;• правоохоронна діяльність, спрямована на охорону суспільних відносин, урегульованих правом, на захист індивіда від правопорушень та притягнення винних до відповідальності;• контрольно-наглядова діяльність, яка виражається в здійсненні юридичних дій щодо спостереження й перевірки відповідності виконання та дотримання підконтрольними суб'єктами правових приписів;• установча діяльність, яка виражається в реалізації на основі норм матеріального права повноважень щодо формування, перетворення чи скасування органів держави, їх структурних підрозділів, посадових осіб.Методи здійснення державної влади дуже різноманітні, але їх можна звести до двох основних:1) переконання — метод активного впливу на волю та свідомість осіб ідейно-моральними засобами з метою формування в них поглядів та уявлень, заснованих на розумінні сутності, мети та функцій державної влади. Воно охоплює:• визнання свободи дій підлеглих суб'єктів з обмеженням її таким чином, щоб захистити від свавільних дій інших осіб;• обіцянку взяття і насправді взяття на себе обов'язку винагородження за певну корисну діяльність;• рекомендації, поради, побажання, заклики та ін. не-правові методи;2) примус — психологічний, матеріальний або фізичний (насильницький) вплив повноважних органів та посадових осіб держави на особу з метою змусити її діяти відповідно до волі володарюючого суб'єкта в інтересах держави.Оскільки державний примус є жорстким засобом соціального впливу, обмежує свободу людини, то його міри мають бути чітко визначені правовими нормами, він має застосовуватися лише у чітко встановлених процесуальних формах.



Последний раз редактировалось: Рома (Ср Фев 20, 2013 11:49 am), всего редактировалось 1 раз(а)

Рома

Сообщения : 8
Дата регистрации : 2013-02-20

Посмотреть профиль

Вернуться к началу Перейти вниз

далі =>

Сообщение  Рома в Ср Фев 20, 2013 9:42 am

Поняття та форми безпосередньої реалізації норм права54
Форма реалізації норм права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій норм права, специфіки суспільних відносин, які ними регулюються, характеру поведінки суб'єктів, які реалізують норми права. Відповідно до цього розрізняють такі форми реалізації норм права: додержання (дотримання), виконання, використання та застосування норм права.Дотримання (додержання) норм права — це така форма реалізації забороняючих юридичних норм, яка полягає в пасивній поведінці суб'єктів щодо здійснення негативних дій, зазначених у нормі.Такі норми забороняють названу в них поведінку, яка визнається законом як правопорушення. У заборонах указується небажана для суспільства і держави поведінка. Забороняючі норми можуть прямо не формулювати заборону, але вона логічно випливає зі змісту норми: якщо в санкції норми встановлена юридична негативна відповідальність, то такі дії заборонені законодавцем.Виконання норм права — це така форма реалізації, яка полягає у здійсненні зазначених у зобов'язуючих нормах права дій.Зобов'язуючі норми закріплюють вимогу активної поведінки щодо здійснення зазначених у цих нормах позитивних дій з боку фізичних або юридичних осіб. Здійснення позитивних актів спрямоване на досягнення бажаного для суспільства, держави й особи соціального результату. Відмова від виконання зобов'язуючих норм або неналежне їх виконання тягне за собою застосування примусової сили держави. І навпаки, людина, яка активно та якісно виконує свій обов'язок, може бути заохочена.Використання норм права — це форма реалізації суб'єктивного права, за якої здійснюється втілення в життя уповноважуючих норм.Уповноважуючі норми надають суб'єктам право на здійснення передбачених у них позитивних дій. Використання права відрізняється від попередніх форм реалізації правових норм тим, що в цьому випадку відбувається здійснення суб'єктивних прав, а не реалізація юридичних обов'язків та заборон. Особі надається право вирішувати, користуватися наданим правом чи ні. Але в будь-якому випадку ця норма буде реалізована. Наприклад, право спадщини. За формою вираження використання може бути пасивним чи активним.Усі ці три форми реалізації правових норм мають назву безпосередніх форм, оскільки суб'єкти самі реалізують свої суб'єктивні права, свободи і юридичні обов'язки. Якщо суб'єкти не можуть реалізувати свої повноваження в цих формах, то виникає необхідність втручання компетентних органів, тобто застосування правових приписів.

Поняття та форми систематизації нормативно-правових актів55
Систематизація нормативно-правових актів — це діяльність щодо впорядкування та удосконалення нормативно-правових актів, зведення їх в єдину внутрішньо-узгоджену систему.Здійснення систематизації цих актів необхідне для:• усунення протиріч між нормативно-правовими актами, встановлення та усунення дефектів законодавства;• підвищення якості та ефективності законодавства;• забезпечення зручності користування законодавством, доступності його використання громадянами та іншими суб'єктами права;• полегшення пошуку юридичної норми, яка підлягає реалізації;• сприяння вивченню законодавства, а також його дослідженню.Розрізняють такі форми (способи) систематизації нормативно-правових актів:Облік — діяльність щодо накопичення нормативно-правових актів, підтримання в контрольному стані, а також створення пошукової системи, яка забезпечує ефективний пошук необхідної правової інформації.Облік нормативно-правових актів може здійснюватися державними органами і недержавними організаціями як для внутрішнього, так і для зовнішнього користування..Кодифікація — це така форма систематизації нормативно-правових актів, яка полягає в їх удосконаленні через зміну змісту (переробки та узгодження) норм права, пов'язаних загальним предметом регулювання, та об'єднання в новий єдиний нормативно-правовий акт.Така форма систематизації націлена на докорінну переробку чинного законодавства шляхом підготовки та прийняття нового кодифікованого акта.Інкорпорація — це така форма систематизації, яка полягає в зовнішньому упорядкуванні (чи розташовані в іншому порядку) вже чинних нормативних актів без зміни змісту.При інкорпорації нормативно-правових актів вилучаються положення, що втратили юридичну силу, включаються внесені в них зміни та доповнення, виключаються положення, що не містять норм права.Консолідація — це така форма систематизації, яка полягає в об'єднанні декількох нормативно-правових актів, які діють в одній і тій самій сфері суспільних відносин, в єдиний нормативно-правовий акт, як правило, без зміни змісту.Консолідація використовується там, де немає можливості кодифікації. Вона є уніфікацією нормативних актів, усуває їх множину, позбавляє їх від надмірної роздрібності. Ця форма систематизації сприяє об'єднанню загальних положень поточної правотворчості в однорідні групи, є проміжною ланкою між поточною правотворчістю та кодифікацією.

Правове регулюв.поняття,предмет, способи та основні стадії58
.Правове регулювання — це здійснюваний державою за допомогою права та інших юридичних засобів вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, розвитку та захисту.Ознаки правового регулювання такі:• різновид соціального регулювання;• відносинам між суб'єктами надається певна правова форма, що має державно-владний характер; воно має конкретний характер: завжди пов'язане з реальними відносинами; має цілеспрямований характер — спрямоване на задоволення законних інтересів суб'єктів права; здійснюється за допомогою правових засобів, що забезпечують його ефективність; гарантує доведення норм права до їх реалізації.Предметом правового регулювання е сукупність суспільних відносин, які піддаються врегулюванню за допомогою права і правових засобів:• у сфері економічних відносин — це майнові відносини (власності, розподілу, обміну, оплати праці та ін.), що становлять економічну основу суспільства;• у сфері політичних відносин — це управлінські відносини всередині країни та на міжнародній арені;• у сфері соціально-культурних відносин — це особисті немайнові; у сфері судових і правоохоронних відносин — це відносини охорони суспільного порядку..Правове регулювання — це складний процес, тому здійснюється за певними стадіями:1) рішення держави щодо включення тієї чи іншої сфери суспільних відносин у предмет правового регулювання, моделювання суспільних відносин через загальне регламентування юридичних прав та обов'язків їх учасників;2) виникнення на основі юридичних фактів конкретних правовідносин;3) реальне впорядкування суспільних відносин, реалізація їх учасниками своїх суб'єктивних прав та обов'язків.

Правова культура та правове виховання56
Правова культура — це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відображають у правовій формі стан свободи, інші соціальні цінності.Під правовими цінностями розуміють об'єктивне та суб'єктивне право, правові принципи; правомірну поведінку, що ґрунтується на глибоких знаннях і повазі до закону; законність та правопорядок тощо.Правова культура означає високий рівень правової активності населення, готовність до виконання законів, повагу до правосуддя, відмову від використання протизаконних засобів вирішення конфліктів, удосконалення законодавства, ефективність правозастосувальної практики та ін.Розрізняють правову культуру суспільства та правову культуру особи.Правова культура суспільства - сукупність факторів, які характеризують рівень правосвідомості, досконалості законодавства, організації роботи з його дотримання, стан законності й правопорядку.Структуру правової культури суспільства становлять такі правові утворення, як система норм права, сукупність правовідносин, сукупність суб'єктів права, суспільна правосвідомість, режим законності й правопорядку. Правова культура суспільства має і динамічний (функціональний) аспект, тобто сукупність таких правових процесів, як правоутворення, правове мислення, правове регулювання, правореалізація та правозастосування, правомірна поведінка.Правова культура особи — властивість, що характеризується загальною повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх реалізовувати.Структуру правової культури особи становлять індивідуальна правосвідомість, розуміння принципів права, повага до права і закону, упевненість у справедливості законів, прав та обов'язків, правомірна поведінка та правове мислення, інші правові явища.На процес формування правової культури найбільш ефективно впливає правове виховання.Правове виховання — цілеспрямована, послідовна, систематична діяльність держави та її органів, а також громадських об'єднань та організацій щодо формування певної системи правових знань, умінь і навиків, правового мислення, правових почуттів — почуття права, законності, почуття поваги до права і закону, до тих соціальних цінностей, які регулюються й охороняються правом і законодавством.Правове виховання складається з таких частин:1) завдання, які можуть бути як загальними, так і конкретними;2) принципи: системність, безперервність здійснення, цілеспрямованість, послідовність, забезпеченість як певними засобами, так і підготовленими кадрами;3) форми (їх більше 20), серед яких виділяють:• правову освіту (навчання) — є найбільш ефективною і результативною формою, оскільки вона дає певну систему правових знань;• правову просвіту — має обмежені завдання — дати певні знання з тих чи інших питань права і законодавства, роз'яснити чинне законодавство;• правову пропаганду — поширення певних правових ідей, законодавства серед великої кількості населення;• правову агітацію — розповсюдження правових ідей, знань серед невеликої кількості населення;• правомірну соціально активну діяльність — здійснюється практично в процесі реалізації норм права;• самовиховання;4) зміст — які правові знання та в якому обсязі потрібно викладати;5) методи — переконання, примусу, позитивного прикладу, заохочення тощо.

Правова система: поняття, структура, види57
У будь-якій державі правова система детермінована історичними та географічними факторами, є частиною соціальної системи держави.Правова система — це комплекс взаємопов'язаних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин та юридичних явищ, що виникають внаслідок такого регулювання.Структуру правової системи становлять такі елементи:• суб'єкти права — фізичні особи, організації та юридичні особи;• правові норми та принципи;• правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи;• правосвідомість та правова культура;• законність та правопорядок як результат взаємодії зазначених елементів.Якщо правова система виражає реально існуючий комплекс взаємопов'язаних юридичних засобів та явищ, то правовий тип (сім'я) — це узагальнювальна теоретична модель правового змісту, яка має штучний характер. Вона — результат наукової класифікації і відображає загальні та особливі риси конкретних національних правових систем..Розрізняють:1. Романо-германську сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства головним є об'єктивне право, тобто законодавство (країни континентальної Європи — Італія, Франція, Німеччина та ін.). У ній виділяють дві правові групи:• романська — Франція, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Італія, Іспанія та ін., де головною є національна правова система Франції;• німецька — ФРН, Австрія, Швейцарія та ін., де головною є національна правова система Німеччини.2. Англосаксонську сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства основне значення має юридична практика, тобто адміністративний чи судовий прецедент (Англія, Північна Ірландія, СІНА, Канада, Австралія, Нова Зеландія, колишні колонії Британської імперії та ін.). У ній виділяють дві правові групи:• англійське загальне право (Велика Британія та ін.);• американське право (США, Канада та ін.).3. Релігійно-традиційну сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства головним є правова ідеологія, а в мусульманських державах — релігійна ідеологія. У ній виділяють три правові групи:• релігійно-общинна (мусульманська, індуська, християнська групи);• далекосхідна традиційна (китайська, японська групи);• звичаєва общинна (африканська група).



Правосвідомість: поняття, структура та види61
Правосвідомість — це система відображення правової дійсності в поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль у забезпеченні свободи особи та інших загальнолюдських цінностей.Ключовий пункт правосвідомості — усвідомлення людьми цінностей природного права, прав і свобод людини й оцінка чинного права з погляду його відповідності загальнолюдським цінностям, закріпленим у міжнародних документах про права людини У структурі правосвідомості виділяють такі елементи.1. Правова психологія — це структурний елемент правосвідомості, що включає правові почуття, настрої, інші емоційні сприйняття правових явищ.Виникнення й існування правової психології пов'язане з властивістю людей безпосередньо чуттєво відображати правове середовище, емоційно реагувати на зовнішні правові явища. У структурі правової психології виділяють:• сталі частини (настрої, почуття, переживання);• пізнавальні частини (правові емпіричні знання, уявлення, погляди);• емоційні складові (правові емоції, почуття, настрої);• регулятивні елементи (правові звички, традиції).2. Правова ідеологія — це структурний елемент правосвідомості, який охоплює знання, уявлення, поняття про зміст права, що формуються в результаті правового виховання та юридичних наукових досліджень.Це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відображають теоретичне (наукове) відношення суспільства до права, державно-правового розвитку, правових режимів, упорядкування суспільних відносин.У структурі правової ідеології виділяють такі складові:• правові ідеї, теорії, переконання;• правові поняття, правові категорії;• правові принципи.На відміну від правової психології, що формується стихійно, правова ідеологія формується в результаті наукового, теоретичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення і розвитку найбільш відомих і значущих державно-правових теорій минулого і сучасного, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку і функціонування держави і права. У структурі поведінкової частини правосвідомості виділяють такі елементи:• мотиви правової поведінки;• правові установки, які є одним з найбільш складних компонентів правосвідомості. Вони відображають не тільки готовність до певної правової поведінки, а й схильність до певних уявлень, оцінки правових явищ.Класифікувати правосвідомість можна за різними підставами.1. 3а суб'єктами (носіями) правосвідомості: індивідуальна; групова та суспільна.2. За глибиною відображення правової дійсності: повсякденна (буденна, непрофесійна); професійна (практиків-юристів); наукова (теоретична).

Правотворчість: поняття, принципи, функції та види62
Правотворчість — це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільнот зі встановлення (санкціонування), зміни чи скасування юридичних норм Виділяють дві групи принципів правотворчості:1. Загальні, тобто основоположні вимоги (положення), що виражають її сутність:• гуманізм — формування нормативно-правових актів на основі загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини;• демократизм — участь народу у правотворчому процесі;• гласність — відкритість правотворчості для широкої громадськості, вільне та відкрите обговорення проектів нормативно-правових актів;• законність — правотворча діяльність повинна здійснюватись згідно з конституцією та чинними законами держави, з дотриманням установленого порядку підготовки, прийняття та опублікування нормативно-правових актів;• науковість — ефективне використання у правотворчості найновіших досягнень науки (насамперед юридичної); проведення незалежної наукової експертизи;• системність — суворе врахування системи права і законодавства, узгодження з ним інших нормативно-правових актів.2. Спеціальні, притаманні такій формі державної діяльності, яка базується на зазначених вище загальних принципах:• своєчасність — правильне визначення часу підготовки та прийняття актів;• поєднання динамізму та стабільності;• плановість — чіткий розподіл правотворчої роботи за предметом, етапами, часом;• професіоналізм — участь у правотворчій діяльності професійно підготовлених, компетентних, кваліфікованих спеціалістів;• техніко-юридична відокремленість;• врахування місцевого досвіду. Основними функціями правотворчості вважають:• первинне регулювання суспільних відносин — діє тоді, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх урегулюванні;• оновлення правового матеріалу — передбачає заміну тих законів, які застаріли і не відповідають потребам суспільного розвитку;• заповнення прогалин у праві, тобто заповнення цілковитої чи часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних норм права;• упорядкування нормативно-правового матеріалу, тобто систематизація законодавства (наприклад, шляхом його кодифікації або консолідації).Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:• державою (державними органами та їх посадовими особами);• громадянським суспільством та його суб'єктами. Види правотворчості держави:1. За юридичною силою актів:• законодавча діяльність — діяльність законодавчого органу держави щодо підготовки та прийняття законодавчих актів;• підзаконна правотворча діяльність — з підготовки та прийняття підзаконних нормативних актів (постанов уряду, указів голови держави тощо).2. За формою участі держави у правотворчості:• безпосередня правотворчість — видання нормативно-правових актів органами держави та уповноваженими на це посадовими особами;• санкціонована правотворчість — санкціонування актів, прийнятих суспільними організаціями, або попередній дозвіл на їх видання;• спільна правотворчість (нормативне погодження);• делегована правотворчість, тобто делегування правотворчих повноважень вищого органу держави органу нижчого рівня.3. За функціональним призначенням:• поточна правотворчість, пов'язана з первинним регулюванням суспільних відносин, оновленням норм права та надолуженням прогалин;• систематизаційна, головним чином, кодифікаційна правотворчість.Види правотворчості громадянського суспільства:1. Безпосередня правотворчість народу — референдум.2. Правотворчість органів місцевого самоврядування; об'єднань громадян; комерційних організацій; трудових колективів.


Предмет та метод правового регулювання як критерії побудови системи права63
Критеріями побудови системи права е предмет (матеріальний критерій) і метод (юридичний критерій) правового регулювання.Предмет правового регулювання — це сукупність якісно однорідних суспільних відносин, урегульованих нормами права. Він вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив норм права. Це дає змогу узагальнити норми права, які регулюють певне коло суспільних відносин, у галузь права.Відмежування предмета правового регулювання однієї галузі від іншої здійснюється на основі виявлення якісної однорідності елементів, що його становлять: суб'єктів, об'єктів, змісту, динамічних факторів.Предмет правового регулювання розглядають як головний, визначальний критерій системи права. Його доповнює метод правового регулювання.Метод правового регулювання — це сукупність прийомів і способів владного впливу держави на суспільні відносини. Він несе основний тягар в динаміці, "роботі" права, показує, яким чином регулюються суспільні відносини. Метод правового регулювання багато в чому орієнтований на способи правового регулювання: дозвіл, зобов'язання, заборону.Загальними є два методи правового регулювання:• імперативний (владно-авторитарний, директивний) — суворообов'язковий, побудований на началах влади та підкорення, на відносинах субординації (метод "вертикалі"). Він передбачає жорстку регламентацію поведінки учасників правовідносин. Переважають заборони, обов'язки, покарання. Цей метод використовується в адміністративному, кримінальному праві;• диспозитивний (автономний) — побудований на началах автономії, юридичної рівності суб'єктів, згоди сторін (метод "горизонталі"). Він передбачає дозвіл і надає можливість суб'єктам права врегулювати відносини між ними в межах, визначених законом. Такий метод використовується у цивільному праві.


норми права і статті нормативно-правов акта79
Норми права закріплюються у статтях нормативно-правових актів. Формулюючи тексти статей, законодавець використовує різні способи викладення елементів норм права.їх класифікація здійснюється за такими ознаками: 1. За повнотою викладення норм права:• прямий (повний) спосіб — у статті нормативно-правового акта викладені всі структурні елементи норми права, тобто норма права та стаття нормативно-правового акта за обсягом збігаються — у такій статті міститься одна норма права;• відсильний спосіб — у статті нормативно-правового акта викладені не всі структурні елементи певної норми права, але в ній вказується, в якій статті цього ж нормативного акта викладений елемент норми, якого бракує. У цьому випадку норма права в повному обсязі міститься у кількох статтях цього нормативного акта;• бланкетний спосіб — у статті нормативно-правового акта викладені не всі структурні елементи певної норми права, але з цієї ж статті випливає, що елемент, якого бракує, викладений в іншому нормативно-правовому акті. У такому випадку норма права в повному обсязі міститься як у статті цього нормативно-правового акта, так і в статті іншого нормативно-правового акта.2. За рівнем узагальнення:• абстрактний спосіб — зміст норми розкривається загальними, абстрактними, неіндивідуалізованими поняттями;• казуїстичний (казуальний) — зміст норми розкривається індивідуалізованими поняттями, шляхом переліку певних фактів, випадків, ознак та ін.виникає зв'язок, тобто правовідносини.

Предмет і функції теорії держави і права64
Кожна наука має свій предмет дослідження — явища та процеси реального світу, які вона вивчає, те, на що спрямоване наукове пізнання.Теорія держави і права є соціальною, юридичною та загальнотеоретичною наукою, тому її предмет — загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку й функціонування держави і права, що розглядаються як цілісні соціальні інститути.Будь-яка наука розглядається і як дослідна діяльність, і як результат цієї діяльності. Предметом дослідження теорії держави і права є не всі, а тільки загальні та специфічні закономірності держави і права, тобто ті, що за своїм характером є фундаментальними, системоутворюючими в існуванні явищ, притаманних різним державам і системам права. До того ж ці явища докладно вивчаються теорією держави і права. Водночас держава й право вивчаються в їх діалектичному взаємозв'язку.Наука теорії держави і права ніби виокремлює державу і право з усієї системи суспільних явищ і досліджує їх внутрішні закономірності. Але і в цьому випадку вони розглядаються у зв'язку з економікою, політикою, мораллю, культурою та іншими суспільними феноменами. Елементами предмета цієї дисципліни є:• сутність та соціальне призначення політико-правових явищ;• закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права;• система категорій та понять (право, держава, їх сутність, функції, форми тощо);• принципи, аксіоми, презумпції, фікції теорії держави і права;• правотворча, правозастосувальна та інтерпретаційна практика;• прогнози та практичні рекомендації щодо удосконалення та розвитку державно-правових явищ.Функції теорії держави і права — це основні напрями ЇЇ діяльності, через які реалізується соціальне призначення цієї науки.Теорія держави і права як фундаментальна наука виконує низку важливих функцій:• онтологічну — пояснення змісту і сутності закономірностей розвитку процесів державно-правового життя суспільства (онтологія — наука про буття);• методологічну — понятійний апарат теорії держави і права виконує роль своєрідного фундаменту для формування понятійного апарату інших юридичних наук;• ідеологічну — вироблення ідей як результат теоретичного мислення з метою перетворення державно-правової дійсності, сприяння визнанню значимої і дедалі зростаючої ролі держави і права у політичному та соціально-культурному житті країни;• політичну — частина загальнотеоретичної наукової доктрини певною мірою впливає на політичний курс держави, тенденції розвитку її законодавства;• практичну — теорія держави і права виступає як знаряддя перетворення, реформування реальних процесів і явищ державно-правової дійсності;• прогностичну — передбачення можливих шляхів подальшого розвитку держави і права;• евристичну — відкриття нових закономірностей державно-правового життя суспільства;• комунікативну — наближення юридичної науки до рівня розвитку науки в цілому.


Принцип поділу державної влади та його реалізація в Україні65
Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову має давню історію, і його традиційно пов'язують з ім'ям Ш.Л. Монтеск'є. Кожна з гілок влади вважається самостійною та незалежною, і тим самим виключається можливість узурпації державної влади будь-якою особою або органом держави..Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті державна влада, яка має виключне право приймати закони. Вона здійснює і фінансову (право щорічного затвердження бюджету країни), і установчу (участь парламенту у формуванні вищих виконавчих і судових органів), і контрольну функції. В Україні, згідно зі ст.75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади є парламент — Верховна Рада України.Виконавча влада — це влада, яка володіє правом безпосереднього управління в державі. Носієм цієї влади у масштабі країни є уряд, який забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, відповідальний, підзвітний та підконтрольний їй. Виконавча влада покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядчу діяльність. Згідно з розділом VI Конституції України органами виконавчої влади є Кабінет Міністрів України (вищий орган у системі органів виконавчої влади), центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації (здійснюють виконавчу владу в областях і районах).Судова влада — це незалежна влада, яка охороняє право, виступає арбітром у спорах про право, здійснює правосуддя. Судова влада обмежена нормами та принципами права, здійснюється у формі судової процедури й не може залежати від суб'єктивного впливу інших гілок влади. Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі. Найвищим судовим органом у системі судів є Верховний Суд України. Система судів в Україні будується за принципами територіальності (місцеві, апеляційні суди) і спеціалізації (суди загальної юрисдикції та спеціалізовані: господарські, адміністративні).Принцип поділу влади доповнюється системою стримувань та противаг, яка передбачає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для взаємного стримування й підтримки відносної рівноваги сил.Водночас влада в державі має залишатися цілісною та єдиною, тому гілки влади повинні взаємодіяти. Юридично це виявляється в тому, що:• органи державної влади в сукупності володіють компетенцією, необхідною для здійснення функцій і виконання завдань держави;• різні органи держави не можуть приписувати одним і тим самим суб'єктам за одних і тих самих обставин взаємовиключні правила поведінки.Тому поділ влади слід сприймати як загальний принцип здійснення державної влади.


Принципи права:поняття,різнов роль у правовому регулюван66
Принципи права — це керівні ідеї, положення, провідні засади, що визначають зміст і спрямованість правового регулювання суспільних відносин.Систему принципів права становлять загальносоціальні та спеціально-соціальні (юридичні) принципи.Загальносоціальні принципи:• домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй та ін.;• верховенство громадянського суспільства наддержавою;• верховенство правових законів над політичною та фізичною силою;• різноманітність та рівноправність різних форм власності;• свобода підприємницької діяльності;• верховенство прав і свобод людини над правами держави.Спеціально-соціальні (юридичні) принципи:1) загальноправові принципи: гуманізм, рівність громадян перед законом, демократизм, законність, взаємна відповідальність держави й особи;2) міжгалузеві принципи (виражають особливості декількох споріднених галузей права): гласність судочинства (для кримінально-процесуального й цивільного процесуального права), принцип змагальності, принцип матеріальної відповідальності (для цивільного, фінансового, трудового права тощо);3) галузеві принципи (характеризують найбільш суттєві риси конкретної галузі права): принцип диспозитивності (у цивільному праві) і принцип імперативності (у кримінальному праві), принцип презумпції невинуватості (у кримінальному праві) тощо.4) принципи правових інститутів: рівність усіх форм власності (інститут власності), невідворотність відповідальності (інститут юридичної відповідальності) тощо.Способами закріплення принципів права в законодавстві є текстуальний (принцип безпосередньо текстуально закріплений у конкретній статті нормативно-правового акта) і смисловий (принцип випливає зі змісту законодавства).Роль, значення принципів права визначаються їх природою. Вони в концентрованому вигляді виражають сутність, зміст права, тому мають значення керівних положень під час здійснення державою правотворчої, правозастосовчої діяльності.Норми права формуються на основі принципів права, тому останні є "фундаментальними конструкціями" всієї системи права, всього масиву норм права.Принципи права можуть застосовуватися під час вирішення конкретних юридичних справ, наприклад застосування аналогії права як способу надолуження прогалин у праві.


Последний раз редактировалось: Рома (Ср Фев 20, 2013 11:50 am), всего редактировалось 1 раз(а)

Рома

Сообщения : 8
Дата регистрации : 2013-02-20

Посмотреть профиль

Вернуться к началу Перейти вниз

далі =>

Сообщение  Рома в Ср Фев 20, 2013 9:44 am

Принципи та підстави юридичної відповідальності67
Принципами юридичної відповідальності є:1. Принцип законності, який полягає в тому, що:• юридична відповідальність настає за ті діяння, які передбачені законом, застосовується у суворому дотриманні визначеного законом порядку;• юридична відповідальність настає лише перед передбаченими законом компетентними органами;• юридична відповідальність передбачає конституційність закону, що встановлює міру відповідальності;• незнання законів не звільняє від відповідальності (ст. 68 Конституції України).2. Принцип доцільності, що полягає у відповідності обраної міри впливу на правопорушника цілям юридичної відповідальності. Цей принцип вимагає:• індивідуалізації державно-примусових заходів залежно від тяжкості правопорушення та властивостей правопорушника;• пом'якшення та навіть відмови від застосування мір відповідальності за наявності можливості досягти її мети іншими шляхами.3. Принцип невідворотності, що полягає в:• неминучості настання відповідальності правопорушника;• оперативності вжиття заходів відповідальності за скоєне правопорушення;• професіоналізмі та сумлінній діяльності правоохоронних органів;• ефективності заходів, які застосовуються до правопорушника.4. Принцип своєчасності, що означає:• можливість притягнення правопорушника до відповідальності протягом часу, не дуже віддаленого від факту правопорушення.5. Принцип справедливості, що виявляється в тому, що:• за протиправний вчинок відповідає той, хто його здійснив;• кримінальне покарання не встановлюється за проступки;• при визначенні мір покарання та стягнень не повинна принижуватися людська гідність;• не має зворотної сили закон, що встановлює чи посилює відповідальність;• встановлюється тільки одне покарання за одне правопорушення (ст. 61 Конституції України).Підстави юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою і належною. Відсутність сукупності таких обставин виключає таку відповідальність.В юридичній науці відрізняють:• підстави притягнення до юридичної відповідальності;• підстави настання юридичної відповідальності.Підстави притягнення до юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою.Фактичною підставою притягнення до юридичної відповідальності є склад правопорушення.Підстави настання юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність належною.Такими підставами є:• факт учинення небезпечного діяння (правопорушення) — фактична підстава;• наявність норми права, яка забороняє таку поведінку та встановлює відповідні санкції — нормативна підстава;• відсутність підстав звільнення від юридичної відповідальності;• наявність правозастосовчого акта — рішення компетентного органу, яким покладається юридична відповідальність, визначаються вид та міра державного впливу — процесуальна підстава.
Романо-германська правова сім'я та її особливості71
Загальновизнаним центром розвитку романо-германської правової сім'ї вважається континентальна Європа, тому її називають ще континентальною.Романо-германська правова сім'я — це сукупність національних правових систем держав, які мають загальні риси, що виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі давньоримського права та його пристосування до нових національних умов. Характерними рисами є:• домінування нормативно-правового акта як форми (джерела) права;• поділ системи права на публічне та приватне право;• диференціація та кодифікація галузей права;• нормативність права, розгляд норм права як загального правила поведінки, встановленого законодавцем;• включення у поняття права норм-роз'яснень (тлумачень), які виходять, насамперед, від законодавця та суддів.Проте континентальне право має певні особливості у кожній країні. Схожі риси не можуть зменшувати своєрідність та різницю, що особливо помітні між малими та великими країнами (за територією та кількістю населення). Держави, що займають великі території, головним чином покладаються на "тяжке право", кодифікацію та суворе втілення в життя норм права з метою збереження єдності різних частин своїх країн. Для невеликих держав характерне "м'яке право", що передбачає свободу розсуду та чутливість до соціальних конфліктів.


Процес застосування норм права69
Правозастосування починається з ініціативи правозастосувача — уповноваженого органу або іншого зацікавленого суб'єкта, у тому числі і громадянина. Залежно від конкретної справи, застосування здійснюється шляхом відповідних юридичних дій його учасників, які в сукупності становлять процес застосування.Застосування юридичних норм — це єдиний процес вирішення конкретної справи, який умовно поділяється на кілька етапів:1) встановлення та аналіз фактичних обставин справи;2) вибір і аналіз норми права;3) прийняття рішення у справі.Вихідними підставами початку процесу застосування правових норм є настання передбачених ними фактичних обставин, які можуть бути відображені в речових доказах, документах, свідченнях і т. ін. Тому перший етап застосування полягає в установленні юридичних фактів і юридичних складів, які підтверджують обов'язкові ознаки юридичної справи.Конкретний випадок складається з багатьох фактичних обставин, але не всі вони мають юридичне значення. Завданням суб'єкта, який застосовує правову норму, є виявлення і відбір юридично значущих фактів, необхідних для вирішення справи, а також їх аналіз і оцінка. Встановлення фактичних обставин справи має бути законним і обґрунтованим. Збір і аналіз фактичних обставин, необхідних для вирішення справи, здійснюється не будь-яким шляхом, а за допомогою юридично визначених засобів і в установлених законом формах.Другий етап — вибір і аналіз норми, або юридична оцінка виявленого фактичного складу, включає: вибір норми права; перевірку автентичності її тексту й аналіз норми з погляду законності, дії в часі, у просторі й по колу осіб; з'ясування суті юридичної норми.Третій етап — прийняття рішення у справі становить кінцевий результат, підсумок застосування норми права, а тому це є головна, вирішальна стадія, щодо якої попередні виступають як підготовчі.Владне індивідуальне рішення в юридичній справі офіційно оголошує, що встановлений ним випадок збігається з нормою права і у зв'язку з цим виникають правові відносини, учасники якого мають конкретні суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Такі рішення повинні відповідати закону і фактам. Прийняте рішення відображається в акті застосування права

Релігійно-традиційна правова сім'я та її особливості70
Релігійно-традиційна правова сім'я — це сукупність або релігійних правових систем держав, що базуються на віровченнях, або традиційних правових систем держав, що ґрунтуються на звичаєвому праві, пристосованому до нових національних відносин.До релігійних правових систем зараховують: мусульманське право, іудейське право, індуське право, канонічне право християнської релігії. До традиційних правових систем належать: японське право, далекосхідне право, звичаєве право окремих держав Африки, Азії, Океанії.Мусульманське право базується на зобов'язаннях мусульман перед Аллахом та іншими ісламістами, викладених в Корані, а також на санкціях за порушення цих зобов'язань.Джерела мусульманського права: Коран — слово Аллаха, книга, що містить як загальні релігійно-моральні положення, так і конкретні правила поведінки мусульман, які виникли при розв'язанні пророком Мухаммедом конкретних конфліктів, або в результаті його відповіді на запитання; суна — тлумачення положень Корану у вигляді прикладів із життя Мухаммеда для керівництва віруючими власними діями; іджма — узгоджене тлумачення юристами ісламу Корану і суни для вирішення питань, що не відображені в цих джерелах; кіяс — рішення за аналогією відповідно до нових суспільних відносин.Іудейське право — право єврейського народу. Основними джерелами є: вчення Тора, отримане Мойсеєм на горі Сіон; Мішна; Мндрашим; Барайти; Єрусалимський та Вавилонський талмуди.Індуське право — сукупність релігійних, моральних і правових норм, основою яких є індуїзм. Джерела права: веди — ідейні принципи індуського права; смрити — коментарі вед, зібрання висловлювань видатних людей; правові звичаї — правила поведінки для кожної касти.Канонічне право сукупність канонів (правових рішень), які встановлені на християнських церковних зборах, а також постанови Папи Римського у католицькій церкві. Канонічне право поєднує моральні й корпоративні правила поведінки і визнається законом за підтримки відповідною державою (наприклад Ватиканом).Традиційне японське право — сукупність моральних, релігійних і правових норм, що склалися на основі філософії Давнього Китаю, звичаїв власного народу, рецепції ро-мано-германського й американського права. Значну роль при вирішенні юридичних справ відіграють норми "гірі", що передбачають примирення сторін до звернення в судові інстанції.Далекосхідне звичаєве право — базується на філософських ученнях Конфуція про гармонічну поведінку людей. Основні джерела правової поведінки: норми-традиції (ритуали), етичні норми, норми-звичаї, норми права.Звичаєве право держав Африки, Азії, Океанії — сукупність правил поведінки, що склалися на основі норм-звичаїв протягом тривалого часу, а також норм права колоніальних держав. Звичаєве право має в основному неписаний характер і передається поколіннями. Воно захищає інтереси спільноти, а не окремої людини. Спірні питання здебільшого розглядаються, не доходячи до офіційних судів.

Самоврядув народу: поняття, принципи і форми здійснення72
Вихідною точкою до розуміння демократії, що виступає об'єктивною закономірністю суспільного розвитку, є ідея народовладдя як одна із загальнолюдських цінностей. Ідейною основою народовладдя є концепція народного суверенітету, тобто верховенства влади народу, яка здійснюється в його інтересах. Демократія, якщо вона справжня, є найпереконливішим свідченням здатності народу до владування й самоврядування.Самоврядування народу — це такий спосіб реалізації влади безпосередньо народом, коли громадяни самостійно, через свої колективи й організації приймають управлінські рішення (або беруть активну участь у їх прийнятті), впроваджують їх вимоги в життя і відповідають за результати своєї діяльності.Принципи самоврядування народу:• загальна участь громадян в управлінні суспільними й державними справами;• рівність громадян та їх усебічний розвиток;• саморегуляція суспільної поведінки;• участь громадян, соціальних спільнот у формуванні всіх або більшості соціальних інститутів;• колективне обговорення й прийняття основних рішень та свідоме їх виконання;• ефективний громадський контроль за діяльністю органів влади, насамперед виборних, та їх працівників, їх регулярна звітність та ротація.Самоврядування, як процес, прямує в руслі розвитку політичної системи суспільства і виражає, з одного боку, взаємозв'язок між ними, а з іншого — збільшення "поля" самоврядування в загальному механізмі управління суспільними справами. Тому самоврядування народу — головний орієнтир розвитку всієї політичної системи суспільства.Форми самоврядування народу залежать від способу політичної життєдіяльності суспільної спільноти, що забезпечується переважно за допомогою одного чи більше політичних інститутів.Можна виділити такі форми самоврядування народу (на прикладі України):• масові суспільні організації — об'єднують громадян та забезпечують їх самостійну діяльність;• трудові колективи — забезпечують участь громадян в управлінні суспільними та державними справами одночасно з виробничою працею зі створення матеріальних та духовних благ;• ради депутатів — забезпечують її здійснення в масштабі всієї країни;• народні рухи — забезпечують політичну та громадську активність населення;• пряма (безпосередня) демократія як спосіб волевиявлення народу.

Система гарантій законності та правопорядку73
Реалізація режиму законності в країні базується на системі гарантій, дієвість яких покликана зробити законність реальною.Гарантії законності та правопорядку — це система засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється і, в разі порушення, відновлюється законність.Систему гарантій законності та правопорядку становлять:• загальносоціальні гарантії;• спеціальносоціальні гарантії.Загальносоціальні гаранти законності та правопорядку:1) економічні — ступінь економічного розвитку суспільства; зростання продуктивності праці та обсягу виробництва; багатоманітність та рівність усіх форм власності; рівність економічних можливостей суб'єктів суспільних відносин;2) політичні — ступінь демократизму конституційного ладу: наявність розвиненої системи народовладдя; демократичних форм та інститутів його здійснення; наявність політичного плюралізму; дотримання принципу поділу влад;3) ідеологічні — ступінь розвитку правосвідомості; ідеологічний плюралізм; турбота держави про правове виховання та підвищення рівня правової культури; ступінь інформованості населення, свобода преси та ін.;4) соціальні — ступінь розвиненості системи соціальних послуг, соціального страхування і забезпечення, допомоги малозабезпеченим; реальність охорони здоров'я; широкий доступ громадян до культурних та інших соціальних цінностей тощо.Спеціально-соціальні гаранти можна поділити на дві групи:• організаційні, тобто заходи організаційно-юридичного характеру, спрямовані на забезпечення режиму законності, боротьби з правопорушеннями, захисту прав громадян: кадрова робота; організація умов для нормального функціонування юрисдикційних та судових органів тощо;• юридичні, тобто передбачена законом система спеціальних засобів, завдяки яким забезпечується створення якісних законів, їх дотримання та виконання.Такими гарантіями є:1) діяльність законодавчих органів, спрямованих на підготовку і видання якісних законів та інших нормативно-правових актів;2) діяльність виконавчих органів, спрямована на втілення в життя норм, основного та поточних законів, на охорону і захист прав і свобод громадян;3) чіткість і конкретність норм чинного права, ефективність санкцій норм права; 4) забезпечення конституційності нормативно-правових актів завдяки діяльності Конституційного Суду;5) упровадження правосуддя як спеціальної форми універсальної, здійснюваної на основі права і справедливості діяльності судів;6) здійснення вищого нагляду за дотриманням та правильним застосуванням законів з боку органів прокуратури;7) діяльність правоохоронних органів, спрямована на безпосередню охорону суспільства від злочинних посягань, профілактику та припинення правопорушень;Cool діяльність державних інспекцій та контрольно-ревізійного апарату, які в межах своєї компетенції здійснюють роботу із запобігання порушенням законності в різних сферах державного і суспільного життя, виявлення їх і припинення.
Система законодавства: поняття та структура. 74
Законодавство держави — це система всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів певної країни та міжнародних договорів, ратифікованих державною владою.Законодавство — форма життя права. Саме законодавство надає нормам права формальну визначеність.Структуру системи законодавства визначають як внутрішню організацію впорядкованих нормативно-правових актів, яка виражається в їх узгодженні та розподіленні за галузями та інститутами законодавства. Розрізняють:1. Галузеву структуру, що передбачає поділ нормативно-правових актів за предметом правового регулювання: цивільне, кримінальне, адміністративне законодавство та ін. Вона охоплює такі види:• спеціальне законодавство — містить норми підгалузі права (водне, лісове законодавство та ін.);• комплексне (міжгалузеве) законодавство — містить норми декількох галузей права (законодавство про місцеве самоврядування та ін.).2. Субординаційну (ієрархічну) структуру^ яка передбачає поділ нормативно-правових актів за юридичною силою: конституція, закони, укази глави держави, постанови уряду та ін.3. Державно-організаційну структуру, яка передбачає поділ нормативно-правових актів за їх територіальним значенням (федеральне законодавство і законодавство суб'єктів федерації та ін.).

Система права: поняття та характеристика її елементів. Співвідношення системи права з правовою системою75
Система права — це об'єктивно обумовлена системою суспільних відносин внутрішня структура права, що полягає в єдності та узгодженості правових норм, зосереджених у відносно самостійних їх комплексах — галузях, підгалузях та інститутах. Ознаки системи права:• обумовленість реально існуючою системою суспільних відносин — система права не може бути побудована за суб'єктивним розсудом;• органічна цілісність, єдність та взаємозв'язок норм права, а не випадковий їх набір — норми права не можуть функціонувати ізольовано, вони завжди взаємопов'язані та цілеспрямовані;• структурна різноманітність — система права складається із неоднакових за змістом та обсягом структурних елементів, які логічно об'єднують, розташовують нормативний матеріал у певній функціональній спрямованості;• система права має бути внутрішньо узгодженою, не суперечливою.Структурні елементи системи права:• норма права — це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, що в установленому порядку приймається, змінюється, відміняється та забезпечується державою, спрямоване на регулювання типових суспільних відносин шляхом встановлення юридичних прав і обов'язків їх учасників;• інститут права — відносно відокремлений комплекс норм права, що регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин..Правова система — це комплекс взаємопов'язаних та узгоджених юридичних явищ (система права, система законодавства, правовідносини, правова культура, юридична практика тощо), що існують у певній державі або у групі однотипних держав.Система права — правова категорія, що виражає внутрішню структуру права будь-якої країни.
Склад правових відносин76
Елементи правових відносин такі:Суб'єкти правовідносин — це особи, що беруть участь у правовідносинах (не менше двох). Вони повинні володіти особливою юридичною властивістю — правосуб'єктністю, тобто правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю.Правоздатність — це передбачена нормами права здатність суб'єкта мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки.Дієздатність — це передбачена нормами права здатність суб'єкта самостійно, особистими діями набувати суб'єктивні права та юридичні обов'язки.Деліктоздатність — це здатність суб'єкта нести юридичну відповідальність за невиконання обов'язків або за вчинення різних правопорушень.Суб'єктами правовідносин можуть бути індивіди (фізичні особи) та колективи (юридичні особи, у тому числі держава).Об'єкт правовідносин — це матеріальні або духовні цінності, особисті або соціальні блага, з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб'єктивні права та юридичні обов'язки.Об'єктами правовідносин можуть бути предмети матеріального характеру, послуги виробничого та невиробничого характеру, продукти духовної та інтелектуальної творчості, особисті немайнові блага людини.Зміст правовідносин — це зафіксовані в нормах права суб'єктивні права та юридичні обов'язки учасників правовідносин.Суб'єктивне право — це передбачена нормами права міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов'язками інших (зобов'язаних) осіб.Юридичний обов'язок — це передбачена нормами права міра необхідної поведінки, яку зобов'язана особа повинна здійснювати в інтересах уповноваженої сторони.Суб'єктивні права та юридичні обов'язки тісно взаємопов'язані, взаємозалежні та взаємозумовлені, завдяки цьому між суб'єктами і співвідношення

Співвідношення нормативно-правового акта з актом застосування та актом тлумачення норм права78
Спільним у нормативно-правових актів, актів застосування та актів тлумачення норм права є те, що:• у поєднанні вони утворюють так звану "тріаду" правових актів;• усі правові акти мають юридичну силу, державно-владний обов'язковий характер;• усі види правових актів можуть походити від одних і тих самих органів та посадових осіб (парламенту, уряду, глави держави, міністерства тощо).Нормативно-правовий акт відрізняється від інших правових актів, зокрема актів застосування норм права та інтерпретаційних актів (актів тлумачення) тим, що:• нормативно-правовий акт містить норми права, тобто приписи для невизначеного кола суб'єктів. Інші юридичні акти ніколи не встановлюють норми права, зокрема правозастосовчі акти — індивідуальні приписи, що адресовані персонально до зазначених у них осіб, а акт тлумачення дає лише роз'яснення змісту чинних норм права;• нормативно-правовий акт містить норми права загального характеру, він поширює свою дію на всіх суб'єктів права, тоді як акт застосування має індивідуальну спрямованість, поширює чинність норми права на конкретну ситуацію, стосується конкретних осіб;• нормативно-правовий акт призначений для багаторазового використання, а акти застосування мають одноразову чинність;• акт застосування норм права та інтерпретаційний акт приймаються на основі нормативно-правового акта;• акт застосування включає обов'язок підкорення — виконати сформульоване у справі рішення;• акт тлумачення норми права не містить нових нормативних приписів, він є уточнювальним судженням про вже наявну норму права;• нормативно-правові акти виражають метод загальнонормативного, абстрактного правового регулювання, а інші правові акти — метод індивідуального (казуального) регулювання;• нормативно-правові та інтерпретаційні акти завжди мають документальну форму вираження, а акти застосування — не завжди.


Склад правопорушення: поняття та характеристика його елементів77
Склад правопорушення — це сукупність об'єктивних та суб'єктивних ознак, які характеризують діяння як правопорушення та які є необхідними і достатніми для притягнення до юридичної відповідальності.Об'єктивні ознаки характеризують об'єкт та об'єктивну сторону, а суб'єктивні ознаки — суб'єкт та суб'єктивну сторону правопорушення.Об'єкт правопорушення — це суспільні відносини, соціальні цінності, яким заподіюється шкода (або які ставляться під загрозу заподіяння такої шкоди) та які охороняються законом. Розрізняють загальний, родовий та безпосередній об'єкт правопорушення.У деяких правопорушеннях виділяються предмет правопорушення, тобто матеріальне благо, з приводу якого чиниться правопорушення.Об'єктивна сторона — це зовнішній прояв суспільно небезпечного або суспільно шкідливого діяння, яке завдає об'єктам правової охорони суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків та яке відбувається за певних умов, у конкретному місці, в певний час та за певної обстановки.До об'єктивної сторони належать:• суспільно небезпечне (шкідливе) діяння (дія чи бездіяльність);• суспільно небезпечні (шкідливі) наслідки;• необхідний причинний зв'язок між діянням та наслідками (діяння здійснюється раніше, ніж настають наслідки; воно — безпосередня причина цих наслідків; діяння викликає ці наслідки з внутрішньою закономірністю без втручання в нормальний перебіг подій сторонніх сил);• місце, час, обставини, спосіб, знаряддя, засоби вчинення діяння.Залежно від того, чи пов'язується закінчення правопорушення з настанням суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків діяння, чи ні, розрізняють:а) правопорушення з формальним складом, для якого обов'язковою ознакою об'єктивної сторони є лише суспільно небезпечне (шкідливе) діяння;б) правопорушення з матеріальним складом, яке вважається закінченим з моменту настання зазначених у нормі суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків.Суб'єкт правопорушення — це деліктоздатна фізична або юридична особа, яка вчинила правопорушення. Елементами суб'єктивної сторони правопорушення є:• вина — психічне ставлення суб'єкта до свого суспільно небезпечного (шкідливого) діяння та його наслідків, виражене у формі умислу або необережності.Умисел буває двох видів:а) прямий — суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає неминучість настання його наслідків (інтелектуальний момент) і бажає їх настання (вольова ознака);б) непрямий — суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає реальну можливість настання його наслідків, але байдуже ставиться до них, свідомо допускає їх настання.Необережна вина також буває двох видів:а) протиправна самовпевненість — суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає абстрактну можливість настання його суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків, але легковажно розраховує на їх відвернення;б) протиправна недбалість — суб'єкт не передбачає будь-яку можливість настання суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків свого діяння, але повинен був та міг їх передбачити;• мотив — усвідомлене спонукання особи, що викликає в ній намір учинити суспільно небезпечне (шкідливе) діяння (ревнощі, помста, користь);• мета — бажання особи досягти певних шкідливих наслідків.Склад правопорушення, ознаки якого конкретно передбачені відповідною нормою права, є єдиною та головною підставою до юридичної відповідальності.
Способи тлумачення нормативно-правових актів81
Способи тлумачення правових норм — це спеціальні заходи, правила і засоби пізнання змісту правових норм, які використовуються свідомо чи інтуїтивно суб'єктом для отримання виразності правових явищ.Способи тлумачення визначаються основними сферами правової дійсності.1. Граматичне (філологічне, текстуальне, мовне) тлумачення полягає у з'ясуванні змісту норми з погляду лексико-семантичних, лексико-граматичних, морфологічних, синтаксичних правил мовознавства.2. Спеціально-юридичне тлумачення використовується при аналізі норми, яка містить спеціальну термінологію, поняття, конструкції, що потребує від інтерпретатора знання не тільки правил граматики, а й юридичної науки, техніки і практики. Для єдиного розуміння юридичних термінів їхнє пояснення може давати закон.3. Логічне тлумачення — це з'ясування змісту норми на основі правил логіки, коли виділяються ознаки, визначається обсяг юридичних термінів, зв'язок елементів юридичних конструкцій. Логічне тлумачення здійснюється за допомогою прийомів, серед яких більшість авторів виділяють: логічне перетворення, висновки з норм, висновки з понять, аналогія, висновки від протилежного, доведення до абсурду.4. Систематичне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту норми права шляхом зіставлення норми з іншими нормами і встановлення її зв'язку з ними в системі законодавства.5. 1сторико-політичне тлумачення полягає у вивченні конкретних історичних і політичних умов, обставин, причин створення нормативного акта, досвіду його реалізації, схожих норм, що передують йому, з метою з'ясування їх цілей і завдань.6. Функціональний (соціологічний) спосіб тлумачення багато в чому схожий з історичним, але тут інтерпретатор спирається на вивчення зовнішніх факторів та умов, у яких функціонує, діє, застосовується норма, що підлягає тлумаченню. Важливого значення при цьому набувають оцінні терміни ("поважні причини", "виробнича необхідність", "тяжкий матеріальний стан" і т. ін.).7. Телеологічне (цільове) тлумачення полягає в аналізі суті правової норми шляхом з'ясування цілі. Наявність такого засобу тлумачення пояснюється тим, що зміст права цілеспрямований, єдність правової системи забезпечується єдністю цілей чинних нормативних актів. Інтерпретатор звертається не тільки до безпосередньої мети в тексті норми, що підлягає аналізу, а й враховує цілі нормативного акта, до якого входить норма в цілому. Цілі можуть бути викладені в преамбулах, загальних частинах закону, спеціальних частинах.Способи тлумачення доповнюють та обумовлюють один одного, тому лише при системному їх використанні досягається відповідний ефект.

Типологія держав: підстави, різні підходи84
До останнього часу питання типології держав розглядалося, як правило, з позиції формаційного підходу, сутність якого полягає в тому, що в основу класифікації держав покладена категорія суспільно-економічної формації, яка ґрунтується на тому чи іншому способі виробництва і відображає співвідношення базису й надбудови, мету, завдання та функції держави з позиції її соціального призначення.Представники цього підходу (К. Маркс, Ф. Енгельс) за цим критерієм виділяють такі типи держав:• рабовласницький;• феодальний;• буржуазний;• соціалістичний (ідеї цього типу держави на практиці не були цілком реалізовані в жодній країні).Переваги формаційного підходу:1) продуктивна сама ідея поділяти держави на основі соціально-економічних факторів, що, справді, дуже істотно впливають на суспільство;2) він показує поетапність, природно-історичний характер розвитку держави. Джерело розвитку держави замкнуте, на думку представників цієї теорії, у самому суспільстві, а не поза ним. Зміна одного типу іншим — процес об'єктивний, природно-історичний. У цьому процесі кожний наступний тип держави має бути історично більш прогресивним, ніж попередній.Недоліки:1) такий підхід багато в чому однолінійний, характеризується зайвою запрограмованістю, у той час як історія різноманітна і далеко не завжди вписується в накреслені для неї схеми;2) недооцінюються духовні фактори (релігійні, національні, культурні тощо), які часом можуть дуже істотно впливати на природу тієї або іншої держави.Прихильники цивілізаційного підходу (А. Тойнбі, П. Сорокін, О. Шпенглер, М. Вебер) у співвідношенні держави і соціально-економічного устрою враховували духовно-культурні фактори суспільного розвитку. В основу типології держав за цим критерієм покладається досягнутий тими чи іншими народами рівень цивілізації.Зокрема, на думку А. Тойнбі, цивілізація — це замкнутий і локальний стан суспільства, що відрізняється спільністю релігійних, етнічних, географічних та інших ознак. Відповідно до них виділяють такі цивілізації: єгипетську, китайську, західну, православну, арабську, мексиканську, іранську, сирійську тощо.Цивілізація — соціокультурна система, яка охоплює як соціально-економічні умови життєдіяльності суспільства, так і етнічні, релігійні його основи, ступінь гармонізації людини й природи, а також рівень економічної, політичної, соціальної й духовної свободи особистості. Отже, кожна цивілізація надає стійку спільність усім державам, які існують у її рамках, що і дає змогу здійснити їх класифікацію.Прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на первинні й вторинні.

Рома

Сообщения : 8
Дата регистрации : 2013-02-20

Посмотреть профиль

Вернуться к началу Перейти вниз

далі =>

Сообщение  Рома в Ср Фев 20, 2013 9:44 am

Структура норми права та характеристика її елементів82
Під структурою норми права розуміють її будову, внутрішній устрій, і в найбільш загальному вигляді норму права можна представити формулоюЯкщо..., то..., інакше Норма права складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції та санкції.Гіпотеза — це частина норми права, в якій визначаються умови, за яких настає чинність правил, що встановлені у диспозиції. Завдяки гіпотезі, абстрактний варіант поведінки "прив'язується" до конкретної життєвої ситуації, до конкретної особи. Призначення гіпотези — визначити сферу та межі регулятивної дії диспозиції та норми права в цілому.Види гіпотез:1. За ступенем визначеності:• визначена — вичерпно визначає ті умови, за наявності яких набуває чинності правило поведінки, що міститься у диспозиції норми права;• відносно визначена — обмежує умови застосування норми права певним колом формальних ознак.2. За формою вираження:• абстрактні — умови застосування норми визначаються загальними родовими ознаками, що надає можливість охопити та врегулювати значну кількість однорідних випадків;• казуальні — визначаються умови дії норми, за використання більш вузьких, спеціальних родових ознак, тому норма права поширюється на більш обмежене коло випадків.3. За складом:• прості — містять одну обставину, необхідну для дії правової норми;• складні — містять дві або більше обов'язкових обставин, з якими пов'язується дія правової норми;• альтернативні — чинність норми права визначається залежно від однієї або кількох фактичних обставин (умов) і для настання правових наслідків досить наявності однієї з цих обставин.Диспозиція — це частина норми права, в якій у вигляді владного припису визначається те чи інше правило поведінки (що повинен робити або, навпаки, не робити суб'єкт) за наявності умов, передбачених гіпотезою цієї норми.Види диспозицій:1. За ступенем визначеності:• визначені — закріплюють однозначне правило поведінки, тобто учасники відносин позбавлені можливості для вибору іншої поведінки;• не повністю визначені — вказують лише на загальні ознаки поведінки, у межах яких суб'єкти уточнюють свої права та обов'язки самостійно;• відносно визначені — вказують на права й обов'язки суб'єктів, але надають можливості для їх уточнення залежно від конкретних обставин;• альтернативні - вказують на настання декількох правових наслідків, але передбачають настання лише одного з них.2. За способом викладення:• прості — правило поведінки визначається у загальному вигляді без деталізації його ознак;• описові — правило поведінки закріплюється повно, з деталізацією його ознак; чітко визначаються права та обов'язки учасників відносин;• бланкетні — закріплюються лише загальні (основні) ознаки правила поведінки, а для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до норм іншого нормативного акта іншої галузі права;• відсильні — аналогічні бланкетним з тією різницею, що для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до інших частин такої норми або до інших норм цієї ж галузі права.Санкція — це частина норми права, яка містить вказівки щодо юридичних наслідків порушення (або виконання) правила, зафіксованого в диспозиції. Мета санкцій — створення тих чи інших несприятливих наслідків для правопорушника або заохочувальних наслідків для суб'єктів, що виконують владний припис.Види санкцій:За ступенем визначеності:• абсолютно визначені — чітко визначають вид та міру юридичної відповідальності;• відносно визначені — межі юридичної відповідальності визначаються від мінімальної до максимальної або тільки до максимальної;• альтернативні — вказують на декілька можливих засобів впливу на правопорушника, а доцільність застосування конкретного засобу визначається правозастосовчим органом з огляду на особливості конкретної справи;• посилкові — містять вказівки на санкції інших норм, до яких слід звертатися для визначення конкретного засобу впливу.За характером наслідків: кримінальні (штрафні); правовідновлювальні (компенсаційні); заохочувальні.За галузями права: кримінально-правові; адміністративно-правові; цивільно-правові; дисциплінарні.В юридичній літературі наголошується, що трьохелементна структура є однією з ознак, що відрізняє норму права від інших соціальних норм і без якої норма права перестає бути сама собою.
Суб'єкти правових відносин. Поняття та структура правосуб'єктності83
Суб'єкти правовідносин — це індивідуальні чи колективні суб'єкти права, які беруть участь у конкретних правовідносинах, реалізують свої суб'єктивні права та юридичні обов'язки.Види суб'єктів правовідносин:1. Індивідуальні суб'єкти (фізичні особи): громадяни держави; іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди); громадяни двох або більше держав (біпатриди).2. Колективні суб'єкти (організації): держава, її органи, підприємства та установи; державні утворення, адміністративно-територіальні одиниці; органи місцевого самоврядування; об'єднання громадян (партії, профспілки та ін.); комерційні організації; соціальні спільноти (народ, нація, етнічні групи та ін.).Для того щоб бути учасником правовідносин, індивід або колектив повинні мати правосуб'єктність.Правосуб'єктність (праводієздатність) — це здатність бути суб'єктом права.Складовими правосуб'єктності є правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.Правоздатність — це передбачена нормами права здатність мати суб'єктивні права та виконувати юридичні обов'язки.Є загальна (здатність мати будь-які права та обов'язки, що передбачені законодавством), галузева (здатність бути носієм прав та обов'язків у тій чи іншій галузі права) та спеціальна (професійна) правоздатність.Правоздатність індивідів виникає з моменту народження та припиняється з настанням біологічної смерті. Жодна особа не може бути обмежена в правоздатності.Правоздатність організацій виникає з моменту реєстрації статуту, положення в органах влади або з моменту видання компетентним органом акта про їх створення (якщо такі організації діють на основі загального положення про такого роду організації).Дієздатність — це передбачена нормами права здатність особистими діями набувати юридичних прав та обов'язків.Існує повна, неповна, часткова та обмежена дієздатність. Повністю недієздатними за рішенням суду визнаються особи, що мають тяжкі психічні захворювання.Дієздатність у фізичних осіб виникає з моменту досягнення ними визначеного законодавством віку або настання певних обставин (укладення шлюбу, влаштування на роботу за контрактом).Правоздатність і дієздатність у колективних суб'єктів виникають і припиняються одночасно.Деліктоздатність — це здатність суб'єкта нести юридичну відповідальність за невиконання обов'язків або за вчинення різних правопорушень.У ряді випадків деліктоздатності передує настання повної дієздатності. Наприклад, до кримінальної відповідальності можуть притягуватися особи, яким на момент учинення злочину виповнилося 16 років, а певних видів злочину — 14 років. Цікаво, що, ще не досягнувши повної дієздатності, такі особи є деліктоздатними.Передумовою деліктоздатності є осудність особи, тобто здатність у момент учинення правопорушення розуміти характер своїх дій та керувати ними.
Фізичні особи як суб'єкти правових відносин85
До індивідуальних суб'єктів правовідносин відносять фізичних осіб, тобто громадян (індивідів), які мають громадянство певної країни; іноземних громадян; осіб без громадянства (апатридів); громадян двох або більше держав (біпатридів).Правосуб'єктність фізичних осіб — це передбачена нормами права здатність бути учасниками правовідносин.У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації прав людини, ст.16 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права) проголошується, що кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності.Правоздатність у фізичних осіб виникає з моменту народження особи та припиняється з її смертю. Правоздатність — це не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійний громадський стан особи, не саме володіння правами, а здатність володіти правами.Вік, психічний та фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність. Вона є однаковою для всіх фізичних осіб, незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, віросповідання та ін.Дієздатність на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану та інших особистих якостей людини, які з'являються у неї в процесі розумового, фізичного та соціального розвитку.Як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються, вони не розділені в часі, крім цивільного (частково-сімейного) права.У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності:• повна дієздатність — настає з моменту повноліття, тобто з 18 років;• неповна дієздатність — з 14 до 18 років. Законодавством передбачено можливість надання неповнолітній особі повної дієздатності, якщо вона: 1) зареєструвала шлюб; 2) записана матір'ю або батьком дитини; 3) досягла 16 років і працює за трудовим договором або займається підприємницькою діяльністю;• часткова дієздатність — до 14 років;• обмежена дієздатність, що означає:— обмеження прав і свобод людини і громадянина законом передбачене тією чи іншого мірою, якою це необхідно для захисту основ конституційного устрою, моральності, здоров'я, прав та законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони і безпеки країни. Над фізичною особою, дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування;— обмеження дієздатності можливе за рішенням суду, якщо особа зловживає спиртними напоями чи наркотичними засобами і тим ставить себе чи свою сім'ю у скрутне матеріальне становище;— суд може обмежити дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;•
Чинність нормативно-прав акт. у просторі та за колом осіб91,92
Чинність нормативно-правового акта у просторі визначається територією, на яку поширюється влада органу, що його видав.Під територією держави розуміється її власна територія (земна поверхня, внутрішні та територіальні води, повітряний простір у межах державного кордону, континентальний шельф) та умовна територія (території посольств, консульств, військові кораблі та відповідні літальні апарати незалежно від їх місцезнаходження, торговельні кораблі у відкритому морі та ін.).Екстериторіальна чинність передбачає поширення законодавства певної держави за межами її території. Право екстериторіальності розуміють як порядок, згідно з яким установи або фізичні особи, що перебувають на території іншої держави, вважаються такими, що перебувають на власній національній території та підлягають законам та юрисдикції власної держави. За загальним правилом правом екстериторіальності користуються дипломати та члени їхніх сімей.Чинність нормативно-правового акта за колом осіб поширюється на всіх фізичних та юридичних осіб, що перебувають на території держави.Усі особи — це громадяни держави, іноземні громадяни, особи без громадянства (апатриди), громадяни двох або більше держав (біпатриди), державні органи, громадські об'єднання, підприємства тощо.Винятки з цього правила такі:• деякі нормативно-правові акти поширюються тільки на громадян певної держави;• не підпадають під юрисдикцію держави особи, що мають дипломатичний імунітет.


Форма державного правління та її різновиди86
Форма державного правління показує:• як створюються вищі органи державної влади та яка їх будова;• як будуються взаємовідносини між вищими та іншими державними органами;• як будуються взаємовідносини між верховною державною владою і населенням країни;• якою мірою організація вищих органів держави дає змогу забезпечити права і свободи громадян.Різновидами держав за формою правління, тобто порядком організації верховної державної влади та ступенем участі населення в її формуванні, є монархія та республіка.Монархія — це така форма державного правління, за якої державна влада повністю чи частково зосереджується в руках однієї особи — монарха, передається у спадщину та не залежить від населення Традиційно розрізняють абсолютні (необмежені) та конституційні (обмежені) монархії.Абсолютна (необмежена) — характеризується тим, що монарх не обмежений конституцією і сам здійснює законодавчу діяльність; керує урядом, який сам і формує; контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в руках монарха;Конституційна (обмежена) — влада монарха обмежена тією чи іншою мірою повноваженнями певних державних органів. Різновидами конституційної монархії є дуалістична (вона практично не існує) і парламентська монархії.Парламентська монархія — форма правління, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади і за ним лише формально зберігається статус глави держави, але тільки з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Переважна більшість сучасних монархій — це монархії парламентські (Велика Британія, Данія, Швеція, Японія).Дуалістична монархія — форма правління, де монарх — глава держави особисто формує склад уряду, яким керує сам або через прем'єр-міністра, якого він призначає.Республіка — це така форма державного правління, за якої вища державна влада здійснюється представницьким загальнонаціональним колегіальним органом (парламентом), який обирається населенням на певний строк. Сучасні республіки існують у таких різновидах: парламентська, президентська та змішана .Парламентська республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. У такій республіці глава уряду має більше повноважень, ніж глава держави, здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається всім населенням країни, глава держави обирається парламентом або більш великою колегією, але за участю парламенту.До таких держав належать Італія, Чехія, Угорщина, Австрія.Президентська республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) одноособово або з подальшим схваленням парламенту формує склад уряду, яким сам і керує. Тому уряд підзвітний президенту, а не парламенту (в руках президента поєднується повноваження глави держави і глави уряду). Президент обирається непарламентським шляхом — прямими або непрямими виборами населення. До таких держав належать США, Аргентина, Мексика, Бразилія.Змішана (напівпрезидентська) республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, насамперед кандидатуру прем'єр-міністра, який підлягає обов'язковому затвердженню або погодженню парламентом. Виконавча влада в такій республіці належить не тільки президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент обирається непарламентським шляхом. До таких держав належать Україна, Фінляндія, Франція. Розрізняють президентсько-парламентську та парламентсько-президентську змішані республіки.
Цілі та функції юридичної відповідальності89
Цілі юридичної відповідальності — це конкретний прояв загальних цілей права. Це закріплення, врегулювання та охорона суспільних відносин. Вони й зумовлюють існування регулятивної та охоронної функцій права.Оскільки юридична відповідальність, так би мовити, "бере участь" у реалізації охоронної функції, то її ціль у загальному вигляді можна визначити як охорону існуючого ладу та суспільного порядку. Відповідальність, що застосовується до конкретного правопорушника, має й більш вузьку мету — покарання винного. Вона висловлює реакцію суспільства у вигляді держави на шкоду, заподіяну правопорушником, та виступає як засіб самозахисту суспільства від порушення умов його існування.Покарання — завжди примусове позбавлення правопорушника певних (духовних, особистих, матеріальних) цінностей, що йому належали. Покарання виступає і засобом попередження (превенції) вчинення нових правопорушень як притягнутими до відповідальності, так і іншими особами (превентивна мета). Ця мета досягається шляхом впливу на свідомість членів суспільства: доказується неминучість покарання за вчинення правопорушення..Юридична відповідальність спрямована і на виховання як правопорушника, так і інших членів суспільства (виховна мета). Ефективна боротьба з правопорушниками, своєчасне і невідворотне покарання винних вселяють у громадян упевненість в усталеності наявного правопорядку, закріплюють віру в справедливість та міцність державної влади, впевненість у тому, що їх законні права та інтереси надійно захищені. Юридична відповідальність має на меті відшкодування суспільно небезпечних наслідків правопорушення, якщо вони мають оборотний характер (правовідновлювальна чи компенсаційна мета).Функції юридичної відповідальності:1) правоохоронна, що спрямована на охорону суспільних відносин. Вона поділяється на:• правовідновлювальну (компенсаційну), спрямовану на відновлення незаконно порушених прав, на примусове виконання обов'язків, що були невиконані. Правовідновлювальні санкції мають абсолютно визначений характер;• каральну (штрафну), спрямовану на державне покарання правопорушника та попередження нових правопорушень. Каральні санкції мають відносно визначений характер;2) виховна, спрямована на формування позитивного ставлення до права та закону як до цінностей, що не мають конкуренції. Вона охоплює напрямки:• загальної превенції, спрямовані на виховання громадян у дусі поваги до права та закону;• спеціальної превенції, спрямовані на виховання самого правопорушника.

Форма державно-територіального устрою та її різновиди87
Форма державно-територіального устрою показує;• з яких частин складається внутрішня структура держави;• яке становище цих частин і які взаємозв'язки їх органів;• як будуються відносини між центральними і місцевими державними органами;• в якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, яка проживає на території країни.За формою державно-територіального устрою, тобто способом розподілу території на частини та порядком співвідношення влади між ними і державою в цілому, вирізняють держави прості (унітарні) та складні.Унітарна держава — це проста єдина держава, складовими якої є адміністративно-територіальні одиниці, які не володіють суверенними правами (Україна, Болгарія, Польща, Франція, Італія, Швеція та ін.).Унітарна держава характеризується такими основними ознаками:• до складу не входять державні утворення, що наділені ознаками суверенітету, адміністративно-територіальні одиниці (область, район та ін.) не можуть мати якої-не-будь політичної самостійності;• єдина конституція та єдина система законодавства;• єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд, парламент, юрисдикція яких поширюється на територію всієї країни;• єдине громадянство та єдина державна символіка;• єдина судова система;• у міжнародні відносини вступає лише держава.Складними державами вважають федерацію, конфедерацію, імперію та співдружність.Федерація — це складна союзна держава, складовими якої є державні утворення, що володіють суверенними правами (США, Росія, Канада та ін.).Основні ознаки федерації:• єдина територія складається з територій — суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;• наявність конституції і системи законодавства в цілому та в кожного з її суб'єктів;• наявність федерального двопалатного парламенту й парламентів суб'єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб'єктів федерації;• наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; у деяких федераціях допускається подвійне громадянство (ФРН);• можливість суб'єктів федерації мати власну правову та судову системи (США);• наявність загальнофедерал ьної податкової та грошової системи;• суб'єкти федерації не володіють суверенітетом і не є суб'єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах можуть виступати як федерація в цілому, так і кожний її суб'єкт.Конфедерація — це тимчасовий союз суверенних держав, які об'єдналися для досягнення певної мети та які спільно здійснюють деякі напрямки державної діяльності при збереженні в інших питаннях повної самостійності і незалежності (через такий етап пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація — Сенегамбія, 1981—1989 pp.).Цей союз характеризується такими ознаками:• відсутність загальної для всієї конфедерації єдиної території і державних кордонів;• відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;• відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;• відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету міжнародно-правового статусу її членів.Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або перетворюються на федерацію.Імперії — це такі складні й великі держави, які об'єднують інші держави, народи внаслідок завоювань, колонізації, що складаються з головної держави (метрополії) та колоній. Історії відомі такі імперії, як Римська, Австро-Угорська, Російська, Османська тощо.Основною ознакою імперій є те, що вони тримаються на державному примусі з боку метрополії.Співдружність є особливою формою державного устрою, яку визначають як організовано оформлене об'єднання держав, що виступають асоційованими учасниками при збереженні ними повного суверенітету та незалежності (СНД, Британська Співдружність Націй, Європейська Співдружність у Західній Європі).Можна визначити такі її ознаки:• в основу її створення покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди та інші юридичні акти;• цілі об'єднання держав можуть бути різними: економічні, культурні та ін.;• члени співдружності володіють повним суверенітетом та незалежністю, оскільки це не держава і не державне утворення;• вона здійснює свою діяльність через загальні координаційні органи (рада глав держав або глав урядів, міжпарламентська асамблея та ін.), рішення яких мають рекомендаційний характер;• відносини між державами у співдружності будуються на основі норм і принципів міжнародного права;• держави мають право виходу зі співдружності. Таке об'єднання держав має перехідний характер: аборозвиток йде у напрямку створення конфедерації чи навіть федерації, або, навпаки, може привести до дезінтеграції.
Чинність нормативно-правових актів у часі. Зворотна сила закону
Будь-який нормативно-правовий акт має межі своєї чинності у трьох "вимірах":• у часі, тобто обмежений періодом дії, коли нормативний акт має юридичну силу;• у просторі, тобто його дія обмежена територіально;• за колом осіб, які підпадають під дію нормативного акта.Дія нормативно-правового акта в часі визначається моментом набрання ним чинності та моментом припинення його юридичної сили.Нормативно-правові акти набирають чинності: • з моменту прийняття;• з моменту опублікування;• з моменту, передбаченого в самому нормативно-правовому акті чи в супроводжувальному акті про порядок введення цього нормативного акта в дію;• по закінченні встановленого терміну після його опублікування (наприклад, для законів Україні це 10-денний строк, якщо в законі чи постанові про введення його в дію не вказаний момент набрання законом чинності);• з моменту фактичного отримання акта виконавцями(якщо нормативно-правовий акт не підлягає опублікуванню);• з виникненням певних обставин (проголошення війни, надзвичайного стану тощо);• з дати реєстрації (затвердження) нормативно-правового акта.Нормативно-правові акти втрачають юридичну силу:• після закінчення строку, на який вони були прийняті;• зі зміною обставин, на які вони були розраховані;• при прямому скасуванні іншим нормативно-правовим актом чи спеціальним актом (рішенням Конституційного Суду);• при фактичному його скасуванні, тобто коли прийнято новий нормативно-правовий акт з цього самого питання, а попередній формально не скасовано.Зворотна сила закону (ретроактивність) — це поширення дії норм певного закону на суспільні відносини, що виникли до набрання ним чинності.Загальним є правило: закони зворотної сили не мають. Це надає визначеності та стабільності суспільним відносинам, адже громадяни у своїх вчинках орієнтуються не тільки на чинні закони, а й розраховують на майбутні.Зворотну силу мають лише ті закони:• в яких передбачене надання їм (або окремим статтям) зворотної сили;• які скасовують або пом'якшують юридичну, зокрема кримінальну, відповідальність фізичної особи.Переживання закону (ультраактивність) — продовження дії норм закону після втрати ним чинності. Тут старий нормативний акт, скасований новим, ніби "переживає" відведений йому термін. Таке можливо лише за умови, що новий закон продовжує на певний період чинність норм старого закону.

Цінність права в суспільному житті90
Цінність права — це його здатність служити метою і засобом науково обґрунтованих, соціально справедливих загальнолюдських потреб та інтересів громадян і їх об'єднань.Можна виділити такі основні прояви цінності права: Соціальна цінність права — полягає в тому, що воно, втілюючи загальну волю (інтерес) учасників суспільних відносин, сприяє розвитку тих відносин, в яких зацікавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому. Воно вносить стабільність і порядок у ці відносини. Забезпечуючи простір для впорядкованої свободи й активності, право служить фактором соціального прогресу.Інструментальна цінність права — полягає в тому, що право є регулятором суспільних відносин, інструментом для вирішення різноманітних завдань, у тому числі для функціонування інших соціальних інститутів та соціальних благ. Воно здатне забезпечувати організованість і нормальну життєдіяльність, соціальний мир та злагоду, зняти соціальну напруженість.Власна цінність права — полягає в тому, що право виступає як міра свободи та справедливості і стає цінністю для окремої людини, конкретної групи і суспільства в цілому, відкриває індивіду доступ до благ, є ефективним способом його соціальної захищеності.Активна роль права в суспільному та державному житті яскраво виявляється через його функції.Функції права — це зумовлені соціальним призначенням права напрямки правового впливу на суспільні відносини.Розрізняють такі функції права:Загальносоціальні функції:1. Гуманістична — право охороняє та захищає права людства, народу, людини.2. Інформаційна (або комунікативна) — право е джерелом знань про державно-організоване суспільство і правовий статус особи, волю законодавця, що виражена в юридичних нормах тощо.3. Орієнтаційна — з позицій законів держави оцінюють поведінку людей, право вказує на допустимі й бажані шляхи і способи задоволення своїх потреб у межах правомірної поведінки.4. Виховна (або ідеологічна) — право формує певний світогляд, виховує звичку дотримуватися чинного законодавства, дає зразки правомірної поведінки.5. Організаторсько-управлінська — право суб'єктівправовідносин на розв'язання певних соціальних проблем.Спеціально-юридичні функції такі:1. Регулятивна функція, тобто напрямки правового впливу, спрямовані на упорядковування суспільних відносин, на введення їх у певні межі. Правовий вплив спрямований на нормальні, позитивні суспільні відносини.При цьому розрізняють:• регулятивно-статичну функцію, що виражається у закріпленні певних суспільних відносин;• регулятивно-динамічну функцію, яка виражається у впливі права на суспільні відносини шляхом оформлення їх руху (динаміки).2. Охоронна функція, тобто напрямок правового впливу, спрямований на охорону та забезпечення недоторканності певних суспільних відносин і одночасно на витіснення тих відносин, що суперечать суспільним інтересам.Специфіка охоронної функції в тому, що вона характеризує право як особливий засіб дії на поведінку людей, виражений у впливі на їхню волю через загрозу санкцій, установлення заборон та реалізацію юридичної відповідальності.

Рома

Сообщения : 8
Дата регистрации : 2013-02-20

Посмотреть профиль

Вернуться к началу Перейти вниз

Re: Паламарчук шпори

Сообщение  Спонсируемый контент


Спонсируемый контент


Вернуться к началу Перейти вниз

Предыдущая тема Следующая тема Вернуться к началу


 
Права доступа к этому форуму:
Вы не можете отвечать на сообщения